Тире
Каменяр відірвав долото від надгробка й промовив: “Я закінчив”. Чоловік оглянув камінь: фотографія батька й дві дати – 1916 і 2000, а між ними тире, що займало на площі каменю лише декілька сантиметрів. Хитнув невпевнено головою, що могло означати і заперечення, і здивування, а радше якесь внутрішнє, усвідомлене несприйняття, невдоволення. Вимовив:
– Не вмію того висловити, та видається мені, що цього замало. Розумієте, пане, батько мій прожив насичене життя – було воно до краю наповнене подіями. Хотілося б бодай інтуїтивно зазирнути в його дитинство, побачити щедро вкриті буйною зеленню поля, де пасеться худоба, пізнати важку працю і відчути задоволення від доброго врожаю, хвилювання через літні грозові зливи чи – навпаки – засухи… Опісля була війна, однострій, колони солдатів, поранення, втеча з полону, зустріч з моєю матір’ю. Народження синів, їх зростання, одруження, онуки, що один за одним приходили у світ. Далі спокійна старість – і, звичайно, хвороби, але ніжність взаємного почуття, залучення до праці, у якій минали довгі дні, – усі турботи й радощі…
Майстер слухав уважно, далі чотирма швидкими ударами молотка по долоту продовжив тире між датою народження й датою смерті майже на пів сантиметра. Повернувся до чоловіка й запитав:
– Тепер краще?
Життя – це не тире між двома датами.
Це кожна прожита тобою хвилина. Сьогодення.
Життя – це все, що маємо.
Експерт
Одного дня чоловік постановив: “Хочу все пізнати, навіть якщо для цього доведеться об’їхати увесь світ”. Як задумав, так і вчинив. Подався в подорож навколо світу. Слухав лекції з історії, географії і інших наук у найкращих професорів. Відкрив для себе світ техніки, зачарувала його математика, захопився інформатикою.
Записав на відео, на дискети, компакт-диски все, чого навчився й що відкрив. Повернувся в домівку щасливий і задоволений.
Сказав: “Тепер знаю все”. Декілька днів по тому відвідав відому особу, що прославилася в усьому світі своєю надзвичайною мудрістю. Хотілося порівняти свої знання з її знаннями. Тягли жереб – хто першим ставитиме питання. Доля обрала мудреця, він і звернувся до чоловіка з запитанням: “Що знаєш ти про любов?”
Чоловік, не промовивши й слова, знову вирушив у дорогу. Ще й досі мандрує світом.
Любов є найбільшим викликом для всіх живих істот. Найпотужнішим джерело радості.
Скульптор
Різьбяр з допомогою долота й молотка обтесував величезний шматок мармуру.
Хлопчик, що проходив поряд, затримався біля відчинених дверей майстерні, ласуючи морозивом. Малюк завмер, захоплений дощем білого пилу й уламками скали, що розлітались навсібіч від знарядь майстра. Не міг збагнути, що власне там відбувається; людина, що, мов фурія, воювала з мармуровою скалою, здавалась йому трохи дивною.
Проминуло декілька тижнів, хлопець знову опинився біля майстерні, і яким же було його здивування, коли саме в тому місці, де попередньо височіла мармурова брила, – побачив великого страшного лева.
Захоплене хлоп’я підбігло до скульптора:
– Пане, скажіть, будь ласка, звідки ви знали, що в тій брилі був лев?
Митець запевняв, що є власником книги, у якій сказано, як пізнати й зрозуміти Бога. Ніхто й ніколи тієї книги не бачив, але якось один науковець таки вимолив її в майстра. Забрав книжку додому, і коли, з цікавістю, урешті розгорнув її – оторопів від несподіванки: усі сторінки були чистими.
– Але ж у книжці нічого немає! – роздратувався науковець.
– Знаю, – відповів, посміхаючись, учитель, – але поглянь, скільки всього можна собі уявити!
* * *
Усі хвилини твого життя – чисті сторінки.
Тобі належить їх заповнити.
Навіть якщо видаватимешся комусь кам’яною брилою, у тобі захований лев.
Лише ти сам можеш його звільнити.
Провідник
Караван купців, що вже не раз долали довгі шляхи Сходу, готувався перейти небезпечну пустелю. Для мандрівки треба було добре знати місцевість й дороги, рухомі піски, оази, а також звичаї місцевого люду. Тому скористалися послугами досвідченого й знаного в краю провідника.
По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточивши одне зі своїх жорстоких божеств з лютим обличчям.
– Ви далі не пройдете, – вигукнув ватажок озброєних людей, якщо не складете людської жертви нашому богові. Це обов’язкове правило. Якщо того не зробите, ми вб’ємо всіх!
Купці згуртувалися й повели між собою розмову. Вибір був дуже важкий, а погодження якоїсь кандидатури просто неможливе.
– Ми знайомі віддавна, дехто пов’язаний ще й кровними узами. Не можемо віддати в жертву жодного з нас, щоб задовольнити вашого бога.
Їхні погляди зупинилися на провідникові…
Коли, згідно з ритуалом, до підніжжя божества поклали як жертву цю бідні людину, – караван продовжив свій шлях, та дуже швидко загубився в пустелі, бо ніхто не знав дороги.
Спраглі й знесилені купці вмирали один за одним.
Це незвідана таємниця людської природи. “Народ, що блукав у пітьмі”, побачив світло. І одразу ж уперто заходився його гасити!
У лісі
– Навіщо щодня йдеш до лісу?
– Щоб молитися.
– Але хіба Бог не всюди?
– Звичайно, Бог усюди!
– І Бог той самий у кожному місці?
– Так. Бог у кожному місці той самий.
– То чому ж на молитву свою ти вирушаєш до лісу?
– Бо в лісі я не той самий.
Жанна д’Арк чула голоси, що походили від Всевишнього. Королівський син був невдоволений.
– Ох, ті твої голоси, ті твої голоси, – нарікав. – Чому до мене вони не долинають? Я ж бо король, а не ти.
– Голоси доходять також і до тебе, королівський сину, – відповіла Жанна, – але ти їх не слухаєш. Не сідаєш увечері в полі, щоб їх почути. Коли чуєш передзвін храмових дзвонів, хрестишся й для тебе все на цьому закінчується, але якщо б ти просив з глибини серця і якщо б слухав відлуння дзвону в повітрі й тоді, коли він уже перестав лунати, ти також чув би голоси, як і я їх чую.
Потріскана Амфора
Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, що крокував поруч з ним.
Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час мандрівки з неї постійно витікала вода. Друга – нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини.
Стара потріскана амфора почувалась бідною й непотрібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкреслити свою досконалість: “Я не втрачаю й краплини води”.
Одного ранку стара амфора звірилися власникові:
– Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.
Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:
– Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі! Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.
Кожен із нас моє свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо.
Два ослики
До Вифлеємської печери придибали два втомлені, геть знесилені ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник – мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.
Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йому і якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.
Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важким вантажем на спині.
– Усе марно, – мовив перший. – Я просив Месію звільнити мене від вантажу, а Він не зробив цього.
– А я, – озвався другий, що рухався енергійно, – просив Його, щоб додав мені сил.
Коли хтось тобі каже: “Життя таке важке”, – запитай: “У порівнянні з чим?”
Божа пам’ять
Одна жінка стверджувала, що їй являється Бог. Відтак пішла порадитись зі своїм єпископом. Добрий єпископ відповів їй:
– Можливо, дорога пані, ви піддаєтьсь ілюзіям! Зрозумійте, я єпархіальний єпископ і можу оцінити – це видіння істинне чи фальшиве.
– Звичайно, ваше Преосвященство.
– Врешті, це мій обов’язок і моя відповідальність.
– Знаю, ваше Преосвященство.
– Отож, дорога пані, зробіть, те, що скажу?
– Зроблю, ваше Преосвященство.
– Коли наступного разу Бог, як ви стверджуєте, вам об’явиться, перевірте, чи це справді Всевишній.
– Добре, ваше Преосвященство, а як то зробити?
– Скажете Богові: “Прошу, вияви мені приватно гріхи мого єпископа”. Якщо вам справді являється Бог, то виявить мої гріхи. Опісля повернетеся сюди і розкажете мені, що сказав Бог. Лише не розповідайте цього більше нікому, згода?
– Саме так і зроблю. Ваше Преосвященство.
Минув місяць, аж поки жінка попросила аудієнції в єпископа, який одразу ж її запитав:
– Вам знову з’явився Господь?
– Вірю, що так, ваше Преосвященство.
– Ви запитали Його так, як я вас просив?
– Звичайно, ваше Преосвященство!
– І що Бог вам відповів?
– Сказав мені: “Передай єпископу, що Я вже забув його гріхи”.
Дощовий полудень. Дорога мокра і слизька. Жінка надзвичайно обережно веде авто однією з головних вулиць міста. Раптом до неї озивається синочок, що сидить поруч:
– Знаєш, мамо, думаю про одну річ.
Жінка зацікавилась, що ж прийшло в голову її семирічному синові.
– Про що думаєш?
– Дощ, подібний до гріха, почав тлумачити хлопчик, а “двірники” – як Бог, Який далеко відкидає наші гріхи.
Здивована мати запитала:
– Чи ти зауважив, що дощ іде уже довго? Це, на твою думку, щось означає?
Син і хвилини не зволікав із відповіддю:
– Ми багато грішимо, а Бог не втомлюється вибачати нам.
* * *
Не існує жодної книги, у яку вписували б наші гріхи. Бог не веде жодних реєстрів, не має жодного каталогу. Він бере під увагу лише наше сьогодні й огортає нас любов’ю, не ставлячи жодних умов.
Гори
Колись давно жило на землі мирне плем’я, що отаборилось біля підніжжя Анд. Одного дня грізна банда розбійників, що переховувались у печері, розташованій високо в горах, напала на їхнє поселення.
Серед здобичі нападників було дитинча однієї з родин низинного племені. Розбійники забрали дитя в гори.
Люди, що все життя жили в низині, не відали, як підкорити гірські вершини. Не знали шляхів, якими користувалися люди гір, тож не змогли знайти нападників, ані навіть відшукати їхніх слідів на гірських дорогах.
Усе ж найкращі воїни пішли в гори, аби повернути маля додому. Люди з поселення намагалися зробити це різними способами, затрачали неймовірні зусилля, та зуміли здолати лише кількасот метрів.
Відчуваючи свою цілковиту безпорадність, втративши сили, урешті визнали себе переможеними і вирішили повертатись.
Коли вже були на зворотній дорозі, побачили маму розшукуваної дитини, що сходила з гір, куди вони так і не змогли дістатись. Згодом побачили й дитя, у неї на плечах.
– Як їй це вдалося? – дивувались.
Один з учасників походу, захоплений її вчинком, привітавши переможницю, запитав:
– Як же ти, жінка, могла вчинити те, що було не під силу найвправнішим чоловікам поселення?
Жінка, здвигнувши плечима, мовила:
– Це не була ваша дитина.
Бог сказав до кожного з нас: “Ти син мій улюблений”. І ніщо й ніхто не завадить Йому привести нас додому.
Блакитне каміння
Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.
Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.
Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із виставлених предметів.
Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрасне намисто із блакитної бірюзи.
– Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.
Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:
– Скільки в тебе грошей?
Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й перевернула її. Звідти висипались кілька монет, квиток, декілька мушлів і ще якихось фігурок.
– Вистачить? – запитала гордовито. – Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як її очі.
Ювелір підійшов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.
– Прошу, – простягнув її дівчинці. – Неси обережно.
Дівчинка рушила. Гордо несучи в ручі пакуночок, наче трофей.
Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дівчина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:
– Це намисто куплене тут?
– Так, панночко.
– І яка його ціна?
– Ціни в моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.
– Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Вона ніколи не могла б заплатити за таке намисто!
Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову запакував і віддав дівчині.
– Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.
“Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Євангеліє від Іоана 3:16).