Життя – це все, що ми маємо – частина 1

Тире

Каменяр відірвав долото від надгробка й промовив: “Я закінчив”. Чоловік оглянув камінь: фотографія батька й дві дати – 1916 і 2000, а між ними тире, що займало на площі каменю лише декілька сантиметрів. Хитнув невпевнено головою, що могло означати і заперечення, і здивування, а радше якесь внутрішнє, усвідомлене несприйняття, невдоволення. Вимовив:

– Не вмію того висловити, та видається мені, що цього замало. Розумієте, пане, батько мій прожив насичене життя – було воно до краю наповнене подіями. Хотілося б бодай інтуїтивно зазирнути в його дитинство, побачити щедро вкриті буйною зеленню поля, де пасеться худоба, пізнати важку працю і відчути задоволення від доброго врожаю, хвилювання через літні грозові зливи чи – навпаки – засухи… Опісля була війна, однострій, колони солдатів, поранення, втеча з полону, зустріч з моєю матір’ю. Народження синів, їх зростання, одруження, онуки, що один за одним приходили у світ. Далі спокійна старість – і, звичайно, хвороби, але ніжність взаємного почуття, залучення до праці, у якій минали довгі дні, – усі турботи й радощі…

Майстер слухав уважно, далі чотирма швидкими ударами молотка по долоту продовжив тире між датою народження й датою смерті майже на пів сантиметра. Повернувся до чоловіка й запитав:

– Тепер краще?

Життя – це не тире між двома датами.

Це кожна прожита тобою хвилина. Сьогодення.

Життя – це все, що маємо.

 1-ferrero_1

Експерт

Одного дня чоловік постановив: “Хочу все пізнати, навіть якщо для цього доведеться об’їхати увесь світ”. Як задумав, так і вчинив. Подався в подорож навколо світу. Слухав лекції з історії, географії і інших наук у найкращих професорів. Відкрив для себе світ техніки, зачарувала його математика, захопився інформатикою.

Записав на відео, на дискети, компакт-диски все, чого навчився й що відкрив. Повернувся в домівку щасливий і задоволений.

Сказав: “Тепер знаю все”. Декілька днів по тому відвідав відому особу, що прославилася в усьому світі своєю надзвичайною мудрістю. Хотілося порівняти свої знання з її знаннями. Тягли жереб – хто першим ставитиме питання. Доля обрала мудреця, він і звернувся до чоловіка з запитанням: “Що знаєш ти про любов?”

Чоловік, не промовивши й слова, знову вирушив у дорогу. Ще й досі мандрує світом.

Любов є найбільшим викликом для всіх живих істот. Найпотужнішим джерело радості.

 1-ferrero_2

Скульптор

Різьбяр з допомогою долота й молотка обтесував величезний шматок мармуру.

Хлопчик, що проходив поряд, затримався біля відчинених дверей майстерні, ласуючи морозивом. Малюк завмер, захоплений дощем білого пилу й уламками скали, що розлітались навсібіч від знарядь майстра. Не міг збагнути, що власне там відбувається; людина, що, мов фурія, воювала з мармуровою скалою, здавалась йому трохи дивною.

Проминуло декілька тижнів, хлопець знову опинився біля майстерні, і яким же було його здивування, коли саме в тому місці, де попередньо височіла мармурова брила, – побачив великого страшного лева.

Захоплене хлоп’я підбігло до скульптора:

– Пане, скажіть, будь ласка, звідки ви знали, що в тій брилі був лев?

Митець запевняв, що є власником книги, у якій сказано, як пізнати й зрозуміти Бога. Ніхто й ніколи тієї книги не бачив, але якось один науковець таки вимолив її в майстра. Забрав книжку додому, і коли, з цікавістю, урешті розгорнув її – оторопів від несподіванки: усі сторінки були чистими.

– Але ж у книжці нічого немає! – роздратувався науковець.

– Знаю, – відповів, посміхаючись, учитель, – але поглянь, скільки всього можна собі уявити!

* * *

Усі хвилини твого життя – чисті сторінки.

 Тобі належить їх заповнити.

 Навіть якщо видаватимешся комусь кам’яною брилою, у тобі захований лев.

 Лише ти сам можеш його звільнити.

1-ferrero_3

Провідник

Караван купців, що вже не раз долали довгі шляхи Сходу, готувався перейти небезпечну пустелю. Для мандрівки треба було добре знати місцевість й дороги, рухомі піски, оази, а також звичаї місцевого люду. Тому скористалися послугами досвідченого й знаного в краю провідника.

По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточивши одне зі своїх жорстоких божеств з лютим обличчям.

– Ви далі не пройдете, – вигукнув ватажок озброєних людей, якщо не складете людської жертви нашому богові. Це обов’язкове правило. Якщо того не зробите, ми вб’ємо всіх!

Купці згуртувалися й повели між собою розмову. Вибір був дуже важкий, а погодження якоїсь кандидатури просто неможливе.

– Ми знайомі віддавна, дехто пов’язаний ще й кровними узами. Не можемо віддати в жертву жодного з нас, щоб задовольнити вашого бога.

Їхні погляди зупинилися на провідникові…

Коли, згідно з ритуалом, до підніжжя божества поклали як жертву цю бідні людину, – караван продовжив свій шлях, та дуже швидко загубився в пустелі, бо ніхто не знав дороги.

Спраглі й знесилені купці вмирали один за одним.

Це незвідана таємниця людської природи. “Народ, що блукав у пітьмі”, побачив світло. І одразу ж уперто заходився його гасити!

 1-ferrero_4

У лісі

– Навіщо щодня йдеш до лісу?

– Щоб молитися.

– Але хіба Бог не всюди?

– Звичайно, Бог усюди!

– І Бог той самий у кожному місці?

– Так. Бог у кожному місці той самий.

– То чому ж на молитву свою ти вирушаєш до лісу?

– Бо в лісі я не той самий.

Жанна д’Арк чула голоси, що походили від Всевишнього. Королівський син був невдоволений.

– Ох, ті твої голоси, ті твої голоси, – нарікав. – Чому до мене вони не долинають? Я ж бо король, а не ти.

– Голоси доходять також і до тебе, королівський сину, – відповіла Жанна, – але ти їх не слухаєш. Не сідаєш увечері в полі, щоб їх почути. Коли чуєш передзвін храмових дзвонів, хрестишся й для тебе все на цьому закінчується, але якщо б ти просив з глибини серця і якщо б слухав відлуння дзвону в повітрі й тоді, коли він уже перестав лунати, ти також чув би голоси, як і я їх чую.

 1-ferrero_5s

Потріскана Амфора

Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, що крокував поруч з ним.

Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час мандрівки з неї постійно витікала вода. Друга – нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини.

Стара потріскана амфора почувалась бідною й непотрібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкреслити свою досконалість: “Я не втрачаю й краплини води”.

Одного ранку стара амфора звірилися власникові:

– Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.

Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:

– Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі! Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.

Кожен із нас моє свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо.

1-ferrero_6

Два ослики

До Вифлеємської печери придибали два втомлені, геть знесилені ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник – мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.

Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йому і якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.

Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важким вантажем на спині.

– Усе марно, – мовив перший. – Я просив Месію звільнити мене від вантажу, а Він не зробив цього.

– А я, – озвався другий, що рухався енергійно, – просив Його, щоб додав мені сил.

Коли хтось тобі каже: “Життя таке важке”, – запитай: “У порівнянні з чим?”

1-ferrero_7

Божа пам’ять

Одна жінка стверджувала, що їй являється Бог. Відтак пішла порадитись зі своїм єпископом. Добрий єпископ відповів їй:

– Можливо, дорога пані, ви піддаєтьсь ілюзіям! Зрозумійте, я єпархіальний єпископ і можу оцінити – це видіння істинне чи фальшиве.

– Звичайно, ваше Преосвященство.

– Врешті, це мій обов’язок і моя відповідальність.

– Знаю, ваше Преосвященство.

– Отож, дорога пані, зробіть, те, що скажу?

– Зроблю, ваше Преосвященство.

– Коли наступного разу Бог, як ви стверджуєте, вам об’явиться, перевірте, чи це справді Всевишній.

– Добре, ваше Преосвященство, а як то зробити?

– Скажете Богові: “Прошу, вияви мені приватно гріхи мого єпископа”. Якщо вам справді являється Бог, то виявить мої гріхи. Опісля повернетеся сюди і розкажете мені, що сказав Бог. Лише не розповідайте цього більше нікому, згода?

– Саме так і зроблю. Ваше Преосвященство.

Минув місяць, аж поки жінка попросила аудієнції в єпископа, який одразу ж її запитав:

– Вам знову з’явився Господь?

– Вірю, що так, ваше Преосвященство.

– Ви запитали Його так, як я вас просив?

– Звичайно, ваше Преосвященство!

– І що Бог вам відповів?

– Сказав мені: “Передай єпископу, що Я вже забув його гріхи”.

Дощовий полудень. Дорога мокра і слизька. Жінка надзвичайно обережно веде авто однією з головних вулиць міста. Раптом до неї озивається синочок, що сидить поруч:

– Знаєш, мамо, думаю про одну річ.

Жінка зацікавилась, що ж прийшло в голову її семирічному синові.

– Про що думаєш?

– Дощ, подібний до гріха, почав тлумачити хлопчик, а “двірники” – як Бог, Який далеко відкидає наші гріхи.

Здивована мати запитала:

– Чи ти зауважив, що дощ іде уже довго? Це, на твою думку, щось означає?

Син і хвилини не зволікав із відповіддю:

– Ми багато грішимо, а Бог не втомлюється вибачати нам.

* * *

Не існує жодної книги, у яку вписували б наші гріхи. Бог не веде жодних реєстрів, не має жодного каталогу. Він бере під увагу лише наше сьогодні й огортає нас любов’ю, не ставлячи жодних умов.

1-ferrero_8

Гори

Колись давно жило на землі мирне плем’я, що отаборилось біля підніжжя Анд. Одного дня грізна банда розбійників, що переховувались у печері, розташованій високо в горах, напала на їхнє поселення.

Серед здобичі нападників було дитинча однієї з родин низинного племені. Розбійники забрали дитя в гори.

Люди, що все життя жили в низині, не відали, як підкорити гірські вершини. Не знали шляхів, якими користувалися люди гір, тож не змогли знайти нападників, ані навіть відшукати їхніх слідів на гірських дорогах.

Усе ж найкращі воїни пішли в гори, аби повернути маля додому. Люди з поселення намагалися зробити це різними способами, затрачали неймовірні зусилля, та зуміли здолати лише кількасот метрів.

Відчуваючи свою цілковиту безпорадність, втративши сили, урешті визнали себе переможеними і вирішили повертатись.

Коли вже були на зворотній дорозі, побачили маму розшукуваної дитини, що сходила з гір, куди вони так і не змогли дістатись. Згодом побачили й дитя, у неї на плечах.

– Як їй це вдалося? – дивувались.

Один з учасників походу, захоплений її вчинком, привітавши переможницю, запитав:

– Як же ти, жінка, могла вчинити те, що було не під силу найвправнішим чоловікам поселення?

Жінка, здвигнувши плечима, мовила:

– Це не була ваша дитина.

Бог сказав до кожного з нас: “Ти син мій улюблений”. І ніщо й ніхто не завадить Йому привести нас додому.

 1-ferrero_9

Блакитне каміння

Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.

Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.

Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із виставлених предметів.

Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрасне намисто із блакитної бірюзи.

– Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.

Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:

– Скільки в тебе грошей?

Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й перевернула її. Звідти висипались кілька монет, квиток, декілька мушлів і ще якихось фігурок.

– Вистачить? – запитала гордовито. – Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як її очі.

Ювелір підійшов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.

– Прошу, – простягнув її дівчинці. – Неси обережно.

Дівчинка рушила. Гордо несучи в ручі пакуночок, наче трофей.

Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дівчина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:

– Це намисто куплене тут?

– Так, панночко.

– І яка його ціна?

– Ціни в моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.

– Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Вона ніколи не могла б заплатити за таке намисто!

Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову запакував і віддав дівчині.

– Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.

Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Євангеліє від Іоана 3:16).

1-ferrero_10

Наступна

Життя – це все, що ми маємо – частина 2

Тактика качки Троє старанних і допитливих юнаків урешті успішно завершили навчання, здобувши високі наукові ступені. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *