Лист вдячності – Частина 3

Десять спортивних заповідей для батьків

  • Робіть усе, аби ваша дитина знала, що в хвилину перемоги і в хвилину поразки, коли їй страшно і коли вона досягає успіху, ви завжди любитимете її, цінуватимете її зусилля і ніколи не розчаруєтесь у ній.
  • Докладайте всіх зусиль, аби цілком об’єктивно оцінювати спортивні здібності вашої дитини, її змагальний дух та фізичну підготовку – її реальний рівень.
  • Допомагайте своїй дитині, але не повчайте її ані дорогою до рингу, треку, корту, поля чи басейну, ані дорогою додому.
  • Навчайте свою дитину отримувати задоволення від самого процесу змагання і ніколи не забувати, що вчитися можна і з перемоги, а не тільки з поразки.
  • Батьки, уважайте: не намагайтеся пережити своє спортивне життя у своїй дитині, не намагайтеся створити їй спортивну кар’єру, лиш би компенсувати власні нереалізовані мрії.
  • Не змагайтесь із тренером. Пам’ятайте, у багатьох ситуаціях тренер стає героєм для своїх підопічних – людиною, яка ніколи не робить помилок.
  • Не порівнюйте майстерності, відваги та завзяття своєї дитини з іншими членами команди, принаймні не робіть цього так, щоб вона почула.
  • Познайомтеся ближче з тренером, аби переконатися, що його філософія, ставлення, етика та рівень знань підходять вам такою мірою, що ви охоче доручите йому своє дитя.
  • Завжди пам’ятайте, що діти схильні перебільшувати і тоді, коли їх хвалять, і тоді, коли критикують. Стримуйте свої емоції, коли вони приносять додому сумні історії, так само, як і тоді, коли історії звитяжні.
  • Візьміть собі за правило розуміти, що таке відвага і наскільки вона відносна. Дехто дереться в гори, але боїться літати; дехто рветься в бій, але перетворюється на драглі, коли поруч проповзає павук. Дитина має навчитися: Відвага – це не відсутність страху, а здатність діяти, незважаючи на страх.

Лісоруб і місіонер

Це історія про одного молодого місіонера. Якось побачив він за роботою лісоруба і, довідавшись, що той ніколи не чув про Ісуса Христа, подумав: «Яка ж бо прекрасна нагода навернути цього чоловіка до Христа».

Цілий день той чоловік рубав дрова і зносив їх до воза. Коли він повернувся, щоб нарубати ще трохи, молодий місіонер запитав: «То як, ти готовий прийняти Ісуса Христа?»

«Не знаю, – відповів лісоруб. – Цілий день ви тільки й розказували, як той Ісус допомагав людям впоратися з їхнім тягарем, а ви мені аніскілечки не допомогли».

Деколи найкраща проповідь – це наші дії.

lyst_24

Ти мені допоможеш?

Марк В. Генсен

1989 року землетрус силою 8,2 бала майже зрівняв із землею ледь не половину Вірменії, за якихось чотири хвилини забравши життя понад тридцяти тисяч людей. Серед загальної руїни та хаосу один батько залишив дружину в безпечному місці, а сам кинувся до школи, де мав бути його син. Коли він прибіг, то побачив, що будівля зруйнована дощенту.

Щойно оговтавшись після першого шоку, він пригадав, що колись дав синові обіцянку: «Хай що станеться, я завжди буду поруч!» Йому на очі навернулися сльози. Він глянув на румовище, яке колись було школою, і його охопила безнадія, проте з голови не йшла обіцянка, яку дав синові.

Він почав роздивлятися, з котрого боку щоранку підводив сина до школи. Потім зорієнтувався, що його клас має бути в задньому правому крилі будівлі. Чоловік кинувся туди і взявся розбирати завали.

Він копав і копав, а навколо збиралися інші згорьовані батьки. Вони хапалися за серце і плакали: «Синочку мій!  Донечко!» Інші добромисні батьки намагалися відтягти його від залишків школи: «Уже запізно!»

«Вони всі мертві!»

«Ти нічим не допоможеш!»

«Іди додому!»

«Мусиш це прийняти. Ти нічого не можеш вдіяти!»

«Тобі буде тільки гірше!»

Та кожному чоловік відповідав однаково: «Ти мені допоможеш?» І продовжував копати, камінь за каменем, у пошуках сина.

Прибула пожежна дружина, і капітан також намагався відтягти його від румовища школи: «Навколо спалахують пожежі, стаються вибухи. Ти в небезпеці. Ми займемося цим. Іди додому». І на це люблячий дбайливий вірменин запитав: «Ти мені допоможеш?»

Приїхала міліція і звернулась до нього: «Від люті та відчаю ти не знаєш, що робиш. Усе скінчилося. Ти ставиш під загрозу інших. Іди додому. Ми займемося цим!» І на це батько відказав: «Ви мені допоможете?» Та ніхто не допоміг.

І він відважно розгрібав завали самотужки, бо мусив сам у всьому пересвідчитися. «Живий мій хлопчик чи вже мертвий?» – запитував він себе. Він копав вісім годин… дванадцять годин… двадцять чотири години… тридцять шість годин… і тоді, коли йшла вже тридцять восьма година, він відкинув набік кавалок бетонної плити і почув голос сина. Він покликав його на ім’я: «Армане!», – й у відповідь почув: «Тату?! Тату, це я! Я казав усім не хвилюватися. Я казав, якщо ти тільки живий, то врятуєш мене, і коли врятуєш мене, то врятуєш і їх. Ти ж бо обіцяв:

“Хай що станеться, я завжди буду поруч!” Таточку, ти так і зробив!»

«Що у вас там діється? Як ви?» – запитав чоловік.

«Нас тут залишилося чотирнадцятеро з тридцяти трьох. Нам страшно, хочеться їсти й пити, але всі радіють, що ти тут. Коли будівля завалилася, тут утворився клин, наче трикутник, і це нас урятувало».

«Виходь сюди, хлопчику!»

«Ні, татку! Хай спершу інші діти вилазять, бо я знаю, що ти мене обов’язково дістанеш! Що б не сталося, знаю, що ти завжди поруч».

 lyst_25

Троє синів вождя

Жив собі індіанський вождь, який був уже на схилі літ. Він не раз намагався визначитися, хто із синів займе його місце.

Якось зібрав він їх у себе і сказав: «Бачите, он там, вдалині – гора? Маєте піти до тієї гори, дістатися на вершину і принести звідти те, що, на вашу думку, найліпше придасться для того, аби провадити наш народ».

Через кілька днів повернувся перший син з пригорщею кремнієвих камінців, з яких виготовляли наконечники для стріл та списів. Він сказав батькові: «Наш народ ніколи не боятиметься ворогів. Я знаю, де сила-силенна таких камінців».

Другий син спинався на вершину гори й обабіч бачив безкраї ліси, де було вдосталь дерева для вогнищ. Коли він повернувся, то сказав батькові: «Наш народ ніколи не змерзне взимку. Я знаю, де знайти стільки дерева, щоб його з лишком вистачило, аби зігрітися та приготувати їжу».

Третій син повернувся найпізніше і з порожніми руками. Він розповів: «Я дістався вершини, озирнувся навколо, та ніяк не міг зачепитися поглядом хоч за щось, що було б варто принести додому. Я всюди шукав, але на горі не було нічого – лише голі, ні до чого не придатні скелі. І тоді я підняв очі до обрію і задивився в далечінь. Мені дух перехопило від побаченої нової землі, вкритої лісами й луками, помережаної горами й долинами, багатої на рибу та звірину – краю невимовної краси і незворушного миру. Я нічого з собою не приніс, бо та земля була таки далеченько, а мені забракло часу мандрувати аж туди. Та колись хотілося б туди потрапити. А затримався я так довго тому, що мені було важко повертатися, побачивши красу тієї землі».

Очі старого вождя заблищали. Він ухопив третього сина за плечі і привселюдно постановив, що саме цей син займе його місце на чолі народу. Про себе вождь подумав: «Решта синів принесли додому вартісні, потрібні речі. Проте саме наймолодший знає дорогу до кращої землі. Новий вождь має бути прозірливим. Добре, що він побачив обіцяну землю і горить бажанням податися туди».

lyst_26

Гріх – це бічний пагін

На Середньому Заході Америки жив один фермер, який вирощував кукурудзу дідівським способом. Коли стебла сягали висоти понад метр, він відправляв у поле дітей, щоб вони обривали молоді бічні пагони. Річ у тім, що вони відростають майже від самого коріння, пнуться вгору, буяють, але ніколи не плодоносять.

Діти запитали батька, навіщо обламувати ті пагони. Він пояснив так: «Вони висмоктують із стебла живильні соки, забирають від качанів поживні речовини, позбавляють стебло сили повноцінно рости і давати щедрий урожай».

Так само і в людському житті гріх позбавляє нас сили зростати повноцінно.

lyst_27 

У чому сенс життя?

Роберт Фулгем

Один грецький філософ і викладач закінчив лекцію словами: «У когось є запитання?» Серед присутніх був Роберт Фулгем, і він таки запитав: «Докторе Пападеросе, у чому сенс життя?»

Далі Фулгем пригадує: «Відразу ж почувся звичний сміх, усі заворушилися до виходу. Пападерос підняв руку, заспокоїв студентів, потім пильно придивився до мене, немовби запитуючи поглядом, чи я це серйозно. Коли в моїх очах він прочитав, що я таки не жартую, то сказав: “Я відповім на Ваше запитання”. Тоді дістав з кишені штанів гаманець, відкрив його і витяг звідти маленьке кругле дзеркальце, розміром десь з п’ятикопійчану монету. Відтак професор повів далі: “Це сталося давно, під час війни. Я ще був малим дітваком. Наша сім’я жила в глухому селі і тяжко бідувала. Одного дня на дорозі я знайшов кілька друзок дзеркальця з розбитого німецького мотоцикла. Я намагався відшукати всі шматочки і зліпити їх докупи, але нічого в мене не вийшло, тож, думаю, залишу собі найбільший уламок. Ось цей. Камінцем я зашліфував його на кружальце. Відтоді дзеркальце стало моєю іграшкою. Мене вабила його здатність відбивати світло в темні закутки, туди, де ніколи не заглядає сонце: у глибокі щілини, ямки, темні комірки. Для мене улюбленою грою стало пускати зайчики в найнедоступніші місця, які мені тільки вдавалося віднайти. Я не розлучався зі своїм дзеркальцем, і навіть коли дорослішав, усе одно час від часу брав його до рук і продовжував свою гру. Уже в зрілому віці я почав розуміти, що то була не просто дитяча гра, а така собі метафора того, що я міг би зробити зі своїм життям. До мене прийшло усвідомлення, що я не є світлом, ба навіть не джерелом світла. Однак світло таки існує – істина, розуміння, знання, та в темних місцях сяятиме воно тільки тоді, коли відіб’ється від мене.

Я – уламок дзеркала, цілісної форми якого не знаю. Та все ж тим, що маю, я таки можу відбивати світло і спрямовувати його в темні закутки цього світу, у чорні закапелки людської душі і щось у комусь змінити. Можливо й інші це побачать і діятимуть так само. Для цього я існую. У цьому сенс мого життя”.

І тоді він обережно взяв те дзеркальце, зловив ним яскраві промені денного світла, які падали через вікно, і звернув їх мені на обличчя, на руки, складені на парті».

Туди, де темрява, несімо світло;

Туди, де відчай, несімо надію;

Простуймо по життю у Світлі Господа нашого.

lyst_28

Розкрий свій потенціал

Професор із менеджменту дав студентам підготувати на семінар таке завдання: «Запитайте чотирьох успішних чоловіків чи жінок, як би вони порадили допомогти людині розкрити свій потенціал».

Один студент звернувся до президента великої компанії і отримав таку відповідь: «Любіть своїх ворогів. Чиніть так і виявите в собі такий потенціал любити та прощати, про який навіть не мріяли».

lyst_29

Дари дерева

Розповідають одну стару легенду про незвичайне дерево, яке росло за воротами міста серед пустелі. Те дерево росло вже не одну сотню років і було такою собі пам’яткою старовини. Скидалося на те, що на ньому спочивала Господня печать, бо воно безнастанно плодоносило. Незважаючи на поважний вік, його гілля постійно вгиналося від плодів. Щоб ними підкріпитися, біля дерева спинялися сотні перехожих, а саме дерево завжди щедро роздавало свої дари.

Але одного дня ділянку, на якій росло дерево, придбав скупий крамар. Він бачив, як сотні подорожніх зривали плоди з його дерева, тож обгородив його високим парканом. Усі подорожні благали нового власника: «Поділися з нами цими плодами».

На це жадібний купець тільки фиркав: «Це моє дерево і мої плоди. Я купив їх за свої гроші».

Та от сталася дивна дивина – віковічне дерево раптово всохло! Що могло статися?..

Закон дарування так само беззаперечний, як і закон тяжіння. У його основі закладено незмінний принцип: якщо не дарувати своїх плодів, то нові не з’являтимуться, відтак доконечно настане смерть.

lyst_30

Зерно з гіпсом

Бенджамін Франклін якось виявив, що з гіпсу непогане добриво, яке сприяє росту рослин. Він розповів про це сусідам, але йому ніхто не повірив. З ним сперечалися, намагалися довести, що з гіпсу жоднісінької користі ні для трави, ні для зерна.

Франклін довго з ними не сперечався, мовляв, хай буде так, і більше нікого не переконував. Натомість, ранньою весною він подався в поле, засіяв його зерном, а поруч стежки, якою всі ходили, він на ріллі пальцем вивів літери, насипав у ті рівчики гіпсу і добре змішав його з насінням.

Минуло два тижні, забриніли перші паростки. Коли попри Франклінове поле проходили його сусіди, то дивом дивувалися, спостерігаючи, як на зеленому тлі поля виділяється темніша прорість, що складає великі літери: «Сюди додано гіпс».

Франклінові більше не треба було доводити сусідам користь гіпсу на полі. Паростки п’ялися вгору, а яскраві зелені літери здіймалися над рештою збіжжя, аж поки остаточно чітко не виділилися рельєфним нагадуванням для всіх: «Сюди додано гіпс».

Для християнського подвижництва важливо приносити користь. Гарно прожите життя – це набагато ефективніше свідчення, ніж гарно сказане слово.

Бенджамін Франклін (1706-1790)
Бенджамін Франклін (1706-1790)
Наступна

Лист вдячності – Частина 4

Секрет життя Біля криниці бажань стояв літній чоловік. До нього підійшов восьмирічний хлопчик і сказав: ... Читати далі

Попередня

Лист вдячності - Частина 2

Навіть горнятко вміє балакати Візьміть до рук якусь дитячу книжечку і немало здивуєтеся. Виявляється, навіть ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *