Алло, вовче!

Ну й невсида цей Ромко! Дідусь каже: «На всіх збитках!»

А і справді: то сіль по хаті розсипав – сніг серед літа робив, то зеленою фарбою костюм собі замаскував під вояцький… А це із шафи книжки всі повитягав, на підлозі в кімнаті розклав. Бо він шукав свою книжечку про хитрого горобчика – читати хотів. А книжечка ж його онде, у тумбочці лежить!

– Годі твої збитки терпіти! – розсердився дідусь. – Зараз у ліс вовкові зателефоную – хай прийде й забере тебе від нас…

– А хіба вовк має телефон? – здивувався Ромко.

– Авжеж, має, – підтвердив дідусь. – Чекай-но, зараз я в грубці розпалю – тоді подзвоню. Підеш, збитошник, до нього в ліс, на мороз.

Ромкові – не до збитків. Подумати лишень – надворі така завія, а ти з вовком іди до лісу…

Ні, треба рятуватися.

Поки дідусь вовтузився із сірниками коло грубки, Ромко вибіг у коридор, знайшов телефонний довідник на поличці. Може, обманює дідусь, що вовк має телефон?

Аж ні, є!

Ромко спершу навіть очам не повірив, але ж ось, ну просто осьдечки на другій сторінці містечкового довідника так і написано: «Вовк».

Оце та-а-а-к!.. Значить, правду каже дідусь, не просто лякає!

Ромчик зняв слухавку, набрав номер вовка. Із перестрахом чекав на відповідь. Як той вовк озветься? Може, завиє? Чи людською мовою заговорить, як у казках?

Трубку на тому кінці проводу хтось узяв.

– Добрий день! – чемно привітався Ромчик. – Це телефон вовка?

– Добрий день! – озвався до нього несподівано милий, та ще й жіночий голос. – Так, це квартира Вовка.

Ромкові дух перехопило: це ж справді отак просто міг дідусь подзвонити й запросити вовка, щоби той забрав його!

– А де вовк? – тремтячим голосом спитав Ромко.

– Його нема вдома, – озвався той самий голос.

Мабуть, це лисиця! Тільки вона розмовляє таким лагідним, облесливим голосом. Може, зайшла погостювати до вовка.

– Лисичко-сестричко, – попросив Ромко, – скажи вовкові, щоби не приходив за Ромчиком. Бо відтепер я буду вже слухняним.

І поклав трубку.

Довго переводив подих, тамував стукіт серця. Урешті заспокоївся. Повернувся до кімнати.

У грубці весело палахкотів вогонь. Дідусь устав зі стільчика, уважно глянув на Ромчика.

– Ти знову щось накоїв, Романе?

– Ні, дідусю, – радо заявив Ромчик. – А до вовка я сам зателефонував і попросив, аби він за мною не приходив. Я більш не буду збитошним. Тепер я буду слухняним.

Зміст