Жив-був бідний ремісник. Попрацювавши в майстерні, він, траплялося, відвідував багатого синьйора, що жив неподалік. Ремісник стукав у двері, обережно входив і, опинившись у багатих покоях перед знатним паном, знімав капелюх і шанобливо кланявся.
– Що тобі, братику, від мене потрібно? – запитав його одного разу хазяїн дому. – Бачу, як ти раз у раз приходиш мене відвідати, кланяєшся, а потім мовчки йдеш ні з чим. Коли ти потребуєш чогось, то зроби милість, проси, не соромся!
– Дякую вам, ваша світлосте, – з повагою відповів ремісник. – Я приходжу до вас, щоб відвести душу і подивитися, як живе багата людина. Таку розкіш можемо собі дозволити тільки ми, простолюдини. На жаль, ви, знатні синьйори, позбавлені цієї благодаті і вам ніде відвести душу, бо навколо вас мешкають лише одні бідняки, на кшталт мене.
Усі подвижники утримуються від усього: ті для одержання вінця тлінного, а ми – нетлінного. (Перше послання до Коринф’ян св. ап. Павла 9:25)