Благословення

КАЛЕЙДОСКОП

Жив якось сліпий чоловік, у молодості він втратив на війні зір. Цей чоловік, щоб вижити, розвинув неймовірну спритність і точність рук, що дозволило йому стати вправним ремісником, відомим в усій околиці; однак своєю роботою він міг забезпечити лиш мінімальні засоби на прожиття.

Одного разу на Різдво він вирішив подарувати щось своєму п’ятирічному синові, який ніколи не знав інших іграшок, окрім інструментів із батькової майстерні, у його уяві це були королівства і різні пригоди.

Батькові спало на думку власними руками виготовити красивий калейдоскоп, такий самий, який був у нього в дитинстві. Вечорами він збирав різноманітні камінці, які подрібнював на десятки частин, уламки дзеркала, скла, металу…

Нарешті, після Різдвяної вечері, він міг собі уявити усмішку сина, чуючи його захопливі вигуки, коли малий розглядав цінний подарунок. Хлопчик не тямив себе від щастя і хвилювання, які це неймовірне Різдво принесло йому руками сліпого батька.

Протягом наступних днів хлопчик всюди носив зі собою цінний подарунок, він приніс його і до школи на уроки.

На перерві між уроками, хлопчик, сповнений гордости, показав і дав побавитися своєю іграшкою товаришам, які були зачаровані цим дивом.

Один з тих дітлахів, можливо, це був найголовніший у групі, наприкінці підійшов до сина ремісника і спитав дуже таємниче:

– Слухай, який чудовий калейдоскоп тобі подарували… Де його купили? Я не бачив нічого подібного в містечку…

І хлопчик, гордий з того, що зможе відкрити цю зворушливу історію, від усього свого дитячого серця відповів йому:

– Ні, мені його ніде не купили… Це зробив мій тато.

На що інший хлопець відказав недовірливим тоном:

– Твій тато? Це неможливо! Він же сліпий.

Наш маленький друг подивився на свого товариша і, помовчавши декілька секунд, посміхнувся так, як може посміхнутись людина, що знає істину, і відповів йому:

– Так… мій тато сліпий… але на очі… ТІЛЬКИ НА ОЧІ!!!

Невідомий Автор

Любов можна побачити тільки серцем. ГОЛОВНОГО ОЧИМА НЕ ПОБАЧИШ.

ЯК ЗІМ’ЯТИЙ ПАПІР

Коли я був дитиною, через свій імпульсивний характер при найменшій провокації я вибухав гнівом. Зазвичай після цих інцидентів мені ставало соромно, і я з усіх сил намагався розрадити того, кого образив.

Одного дня мій учитель, який побачив, як я прошу пробачення після чергового вибуху гніву, відвів мене в учительську, дав гладенький аркуш паперу і сказав:

– Зіжмакай його!

Здивований, я послухався і зім’яв його в кульку.

– А зараз, – продовжив він, – зроби його таким, яким він був раніше.

Звичайно, таким, яким він був раніше, я не зміг його зробити; як не намагався, папір так і залишився в складках і зморшках.

– Людське серце, – сказав мені вчитель, – як цей папір: той відбиток, який ти в ньому залишаєш, буде так само важко витерти, як розгладити ці зморшки і складки.

Невідомий Автор

Навчімося ж бути вирозумілими і терплячими; коли відчуватимемо бажання вибухнути гнівом, пригадаймо собі цей зім’ятий папір.

Відбиток, який ми залишаємо на інших людях, неможливо стерти. Особливо, коли ми ранимо їх нашою реакцією або нашими словами.

Потім ми хочемо «відремонтувати» любов, але вже пізно. Одного разу хтось сказав: «Говори тоді, коли твої слова є такими ж ніжними, як і тиша».

Якби знаття, що сказане нами болітиме і ранитиме, якби хоч на мить ми могли б уявити, як самі почувалися б, коли б хтось розмовляв або чинив з нами подібно… чи тоді ми робили б це?

Деякі люди вважають себе прямолінійними і таким чином виправдовуються, коли кривдять інших:

«Я сказав(-ла) це йому(їй)… для чого мені йому(їй) брехати,.. я завжди кажу правду, якою б болючою вона не була»…

Яким би все було інакшим, якби ми думали, перш ніж діяти, якби перед нами були ми самі, і якби все, що виходить від нас, отримували ми самі, – правда?

Тоді б ми справді намагалися чинити якнайкраще і аналізувати якість нашого ставлення до людей.

Пам’ятаймо: те, що вилітає з твого рота, походить з твого серця. Навчімося ж бути вирозумілими і терплячими. Думаймо, перш ніж говорити і діяти.

 

БЛАГОСЛОВЕННЯ

Моя мати часто розповідала таку історію:

Була собі багата молода жінка, яка мала все: чудового чоловіка, прекрасних дітей, роботу, яка дарувала їй велику радість, дружню сім’ю. Дивним було те, що їй не вдавалось все це поєднувати – робота і справи забирали в неї увесь час, і її життя завжди було в чомусь збитковим.

Якщо робота поглинала в неї багато часу, тоді вона віднімала його в дітей, якщо виникали проблеми, вона переставала приділяти увагу чоловікові…

І таким чином, люди, яких вона любила, завжди були залишені на потім. Аж поки одного дня її батько, дуже мудрий чоловік, не зробив їй подарунок – надзвичайно дорогу і рідкісну квітку, яка існувала у світі лише в одному екземплярі. Він сказав їй:

– Доню, ця квітка тобі допоможе, навіть більше, ніж ти собі уявляєш! Тобі потрібно буде тільки поливати і підрізати її час від часу, а також іноді розмовляти з нею, і вона віддячить тобі цим чудовим ароматом і цими дивовижними квітами.

Батьків подарунок зворушив жінку, бо квітка і справді була незрівнянної краси.

Але минав час, виникли проблеми, робота поглинала весь її час, і її стиль життя, який продовжував бути дуже хаотичним, не дозволяв їй піклуватися про квітку.

Вона приходила додому, дивилась на рослину, що й далі була вкрита квітами, які не виявляли ознак слабкости чи смерти, вони виглядали й далі красивими й запашними. Тоді вона проходила повз квітку.

Аж одного дня, ні з того, ні з сього, квітка померла.

Жінка прийшла додому, і її охопив жах!

Квітка була мертвою, її корінь засох, квіти поопадали, а листя пожовкло.

Вона довго плакала, а потім розповіла батькові про те, що сталось. Тоді батько відповів:

– Я передбачав, що так і трапиться, але не можу дати тобі іншої квітки, бо такої, як ця, більше не існує, вона була єдиною, так само, як єдиними є твої діти і твій чоловік – твоя сім’я.

Усі благословення, якими Бог тебе наділив, ти повинна навчитись «поливати і підрізати», піклуватися про них, бо, як і квітка, почуття також помирають.

Ти звикла, що квітка завжди тут, завжди розквітла, завжди пахуча, і забула, що за нею слід доглядати.

Доглядай за людьми, яких ти любиш!

Завжди пам’ятай про цю квітку, бо Божі благословення є такими, як і вона, Він нам їх дає, але ми повинні про них піклуватися.

Невідомий Автор

СВІТЛО ДЛЯ ШЛЯХУ

Жив собі сотні років тому в одному східному місті чоловік, що якось уночі йшов темними вулицями, несучи в руці запалену лампу.

У такі безмісячні ночі, як ця, місто було темним.

Дорогою він зустрів приятеля. Приятель завдяки світлу від лампи упізнав його і спитав:

– Що ти робиш, Гуно. Ти ж незрячий, навіщо тобі лампа? Ти ж і так не бачиш…

Тоді сліпий відказав:

– Я несу лампу не для того, щоб бачити дорогу. Всі темні вулиці знаю напам’ять. Я несу світло, щоб інші люди могли знайти дорогу, коли побачать мене… Важливим є не тільки те світло, яке служить мені, але й те, що може прислужитися іншим.

Невідомий Автор

Як це було б прекрасно, коли б ми освітлювали дорогу іншим людям, що зустрічаються на нашому шляху!

 

Наступна

Два песики

ГРІЛКА Однієї ночі мені довелося докласти багато зусиль, допомагаючи одній породіллі під час пологів, але, ... Читати далі

Попередня

Материнська любов

АНГЕЛИ ДЕСЬ ПОРУЧ Елайза відвідувала курси «ангелознавства» у Нью-Йорку, через три дні вона поверталася додому ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *