Притчі 
Усі пастухи, які бігли до печери на знак комети, були щасливі. Всі, окрім одного. Кожен знак упродовж його життя був для нього джерелом неспокою. Він бажав би завжди жити без несподіванок, випробувань, перепон, хіба що за винятком тих, які сам собі намітив.
Ясне і чисте світло зорі стривожило його серце. Та воно, виглядало, було нездатне насолоджуватися радістю та спокоєм. Кожне його відчуття, з невідомих причин, завжди отруювалося гіркотою та страхом, які, здавалося, виповзали з темряви часів і сковували його. Для його холодного серця розум був і допомогою, і перешкодою, – допомогою, коли серце крижаніло, а перешкодою – коли розпалювалося. Перебуваючи в постійному конфлікті з собою, цей пастух у всьому сумнівався, насамперед у собі, і з непідробною невинністю брехав, насправді не бажаючи цього.
Перш ніж вирушити в дорогу, він довго вагався, плутаючись у тенетах очікуваного лиха: чи варто пускатися в дорогу? А якщо зоря звістила неправду?
Краще не вірити зорям! А потім, коли зібрав своїх чотирьох овець і таки вирушив у дорогу, його став мучити неспокій від думки, що мав би прийти першим, бо інакше який з нього пастух!
Раптом явився йому цілий хор ангелів, який співав: «Слава Богові на висотах та мир людям, яких Бог любить». Для всіх цей спів був торжеством та втіхою, а для нього – смертю.
Чому тільки тим людям, «яких Бог любить», а не всім людям? Хіба ці слова не означають, що є люди, яких Бог любить і яких не любить? Він зараховував себе до тих, кого Він не любить. Не люблений, бо винен у чомусь, що було в його крові.
Ця світла і мирна ніч стала для нього ніччю пекельною, сповненою відчаю. Пастух покинув своїх овець під сикомором та підійшов до криниці. Вода відбивала жменю небесних діямантів, які, однак, видавались йому зловісними вуглинами зміїних очей. Він підняв ногу, щоб стати на край криниці, та раптом одна колючка боляче забилася йому в п’яту.
Це був будяк, притрушений порохом та сто разів потоптаний, і чому єдина гостра колючка випала саме йому. «Проклятий!» – прошепотів пастух у тиші. Але тиша була така глибока, що це прокляття йому здалося каменем, кинутим у самого себе.
Будяк сказав: «І що ти за людина, якщо проклинаєш будяка за той єдиний і останній дар, який у нього є?»
Чоловік відповів йому, хоч і не знав, що будяки вміють говорити:
«І цю трикляту колючку ти називаєш своїм єдиним даром?»
«У мене інших вже не залишилося, – відповів будяк. – І як я щодня благословлю Бога за цей єдиний дар, що Він мені дав, так само й ти маєш робити, бо ти подібний до мене».
Чоловік замовк. Мовчанка наповнювалася новою, незнаною дотепер задухою, подібною до ридання, яке прагне прорватися назовні за всяку ціну. Будяк говорив правду: Бог любить Своє створіння таким, яким воно є, і «люди, яких Бог любить», – це ті, що дозволяють любити себе такими, якими вони є. Люди-пальми, люди-колоски і, також, люди-будяки.
«Мало того, – продовжив будяк свою мову, – Бог любить людей-будяків особливо ніжно, бо, створивши їх такими, Він мав на те свої вагомі причини».
«Які?» – вигукнув чоловік, якому все його життя починало перевертатися з ніг на голову.
«Можливо, моя одна-єдина колючка є для того, щоб спричиняти біль іншим, так само й ти є для того, щоб жалити їх своїм неспокоєм та колючками характеру».
«Це не бозна яке завдання…», – зітхнув пастух.
«Хіба те, що я врятував тобі життя, не виглядає для тебе чимсь великим? Правда в тому, – продовжував із ще більшим запалом будяк, – що ти не хочеш, аби тебе любили таким, яким ти є, з усіма твоїми колючками, можливо, з отрутою та з усім решту. Ти хотів би, щоб тебе любили за те, чим ти не є, – це твоя гордість віддаляє тебе від світу та від людей. Саме вона перекриває потік Божої любови і не дає йому розливатися так, як би Він бажав».
Чоловік мовчав. Яким легким і водночас важким виглядало йому все це. Легко зрозуміти, важко прийняти.
Лиш коли присів, усе ще збентежений та невпевнений, перед Дитям і відчув дотик Його маленької ручки на своїй голові, отримав остаточне одкровення.
На його голові, колючій від думок, маленький Ісус цілу ніч тримав свою руку, аби сказати йому та всьому світові, що Він став тілом, і це зробив саме, і майже винятково, для людей-будяків. Він знав наперед, що їхні колючки Його розіпнуть.
Але Він не міг, ніяк не міг відмовитися від них, Своїх найважчих, найсамолюбніших, найневдячніших дітей. Інакше, що б то була за любов?
