Притчі Мур
У суворій кам’янистій пустелі жили два пустельника. Вони займали два поблизьких гроти, один навпроти одного.
По довгих роках молитов і суворої аскези один із пустельників дійшов переконання, що сягнув досконалості.
Інший також був чоловіком вельми побожним, та відзначався ще добротою і розумінням. Він розмовляв із поодинокими подорожніми, потішав тих, котрі збивалися з дороги, надавав у себе прихисток утікачам.
– Скільки часу вкрадено в молитви й роздумів, – мислив перший пустельник, засуджуючи ці маленькі хиби другого.
Бажаючи якось дати йому зрозуміти, як далеко ще перебуває той від святості, перший монах вирішив ставити камінь на вході до свого гроту кожного разу, коли брат припускався чергової помилки.
За кілька місяців перед гротом виріс похмурий сірий камінний мур. Перший пустельник цілком замурував себе у своєму гроті.
Часом навколо серця зводимо мури з маленьких камінчиків щоденної байдужості, помсти, мовчання, невирішених справ, претензій. Найважливішим нашим завданням є не допустити, аби довкруж серця утворилася глуха стіна.
Лик Ісуса
Якось монах Епіфаній, що жив на Сицилії відкрив у собі Божий дар: він умів малювати чудові ікони.
У нього зродилося бажання створити таку, яка би стала шедевром: понад усе він прагнув зобразити лик Христа.
Але де найти відповідну модель, що здатна була б виразити водночас страждання і радість, смерть і воскресіння, божественність і людськість?
Епіфанфй не міг знайти спокою. Він рушив у подорож, зміряв цілу Європу, вдивляючись у кожне обличчя.
На жаль, не було серед них такого, яке могло б представляти лик Христа.
Одного вечора він заснув, повторюючи слова псалму: «За Твоїм лицем шукаю. Господи. Не укрий переді мною Твого лиця».
Епіфанію наснився сон. Ангел підводив його до людей, які траплялись йому на шляху, і вказував на якусь рису, що робила те обличчя подібним до Христового: радість молодої жінки, невинність дитини, силу селянина, страждання недужого, страх приреченого, доброту матері, переляк сироти, суворість суді, веселість штукаря, милосердя сповідника, забинтоване лице прокаженого. Епіфаній повернувся до монастиря і взявся до праці.
За рік ікона Христа була готова. Епіфаній показав її настоятелю і братам. Усі страшенно здивувалися й умить опустилися на коліна. Лик Христа був просто чудовий, він зворушував і ставив питання.
Даремно допитувалися в Епіфанія, хто послужив моделлю…
Не шукай Христа в образі одної людини. Відблиск Христового лику шукай у кожному.
Мисливець
Молодий індус подався на берег річки полювати на диких качок. Він був озброєний тільки пращею. Мисливиць назбирав округлих камінчиків і давай щосили їх метати, намагаючись поцілити птахів, що необачно затримувалися поблизу берега.
Камінці із плюскотом падали в глибочінь. Лише два з них влучили в птиць.
Індус повернувся до міста з двома качками в торбі та з одним камінцем у руці.
Поблизу торговиці його побачив золотар і вигукнув:
– У тебе в руці діамант! Він вартує щонайменше тисячу рупій.
Мисливиць увесь поблід, а тоді став приказувати:
– Але ж дурень із мене! Повикидав усі діаманти, щоб уполювати качок… Якби то я придивився ліпше, то був би тепер багачем, а так їх усіх забрала течія!
Кожен із наших днів – наче коштовний діамант. Важливо здати собі з цього справу і не змарнувати його, ідучи «на полювання».
Виховання
«Коли я вже підріс, – розповідав один чоловік своєму приятелеві, – мій батько перестерігав мене перед певними речами в місті. Він сказав мені:
– Ніколи не ходи на дискотеки, сину.
– Чому, тату? – спитав я.
– Бо побачиш там те, чого бачити не варто.
Звичайно, це підігріло мою цікавість. При першій же нагоді я пішов на дискотеку».
– І знайшов там щось такого? – спитав приятель.
– Так, – відповів чоловік. – я побачив там свого батька.
Дитина, стоячи на ліжку в червоній піжамці, скеровує вказівний палець на маму і гордо заявляє:
– Я не хочу бути чемним. Не хочу бути вихованим. Я хочу бути таким, як татко!
* * *
Приклад не є одним із багатьох методів виховання.
Це – єдиний метод.
Випадок
Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчора придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі в багатьох речах, аби купити саме цю модель.
Не запрудженому перехресті жінка на хвильку розгубилася і – цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.
Жінка розплакалась. Як їй пояснити чоловікові те, що сталося?
Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвідчень одне одного та інші дані.
Жінка стала шукати в пластиковій торбинці свої документи. Звідтам випала якась картка.
На картці характерним почерком чоловіка було написано: «Коли щось трапиться – пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»
Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші люди, а затим всі інше. Ми-бо стільки робимо для предметів, авт, будинків, організацій, матеріального забезпечення!
Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.
Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне одного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом поплакати, посміятися, поспівчувати, погуляти…
Тільки це заберемо до Господа, Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло…
* * *
Тато зі сином ішли по пасажу, в якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздратовано сопів і врешті сказав дитині:
– Я купив тобі робота, купив футбольний костюм… Що ще маю тобі купити?
– Візьми мене за руку, – попросив хлопчик.
Назовні і всередині
Дідусь нахилився над п’ятилітнім онуком і поцілував його на добраніч. Хлопчик одразу витер щоку.
– Чому ти так робиш, синку? – спитала мама. – Коли хтось тебе цілує, не треба витирати поцілунок.
– Мамусю, – пояснив маленький, – я не витираю, щоб витерти. Я втираю його в себе.
Одній мамі під час подорожі весь час надокучало вертляве дитя.
– Та сядь уже нарешті!
Але дитина, здавалося, не чула наказу і знову ставала на сидіння, аби дивитися у вікно. Знервована мати взяла дитину і посадовила поруч зі собою.
Дитя глянуло на неї і гордо вимовило:
– На зовні я сиджу, але в середині – стою.
Те, що в нас «всередині», набагато важливіше від того, що «назовні».
Собака в дзеркалі
Тиняючись туди-сюди, великий собака опинився в залі з величезними дзеркалами.
Йому здалося, що його оточує ціла псяча зграя.
Собака нетямився від люті, він оскалив зуби і загарчав.
Усі собаки на дзеркальних стінах, зрозуміло, зробили те саме й показали свої грізні ікла.
Собака шалено крутився довкола себе, щоб оборонитися від напасників, і люто кинувся на одного з них.
Врешті упав на підлогу, скалічений і закривавлений після сильного удару із дзеркалом.
Якби то він бодай раз приязно помахав хвостом, усі собаки із дзеркал відповіли б йому навзаєм. І та зустріч принесла б радість.
Людина завше знаходить те, чого прагне.
* * *
Жив колись собі чоловік. Він сидів на краю оази, на вході до одного близькосхідного міста. Один юнак наблизився до нього і спитав:
– Я ніколи не бував у цих краях. Які люди тут мешкають?
Старець відповів питанням:
– А які були мешканці міста, з якого ти прибув?
– Себелюбні й недобрі. Тому я з легким серцем звідтам виїхав.
– Такі самі й тутешні люди, – відповів старець.
Невдовзі до нього з’явився інший юнак і поставив те саме питання.
– Я тільки-но прибув сюди. Які то мешканці цього міста?
Старець знову поставив те саме питання:
– А які люди в місті, з якого ти приїхав?
– Добрі, шляхетні, гостинні і привітні. Маю серед них багато друзів – було непросто їх зоставити.
– У цьому місті люди такі самі, – відказав йому старець.
Купець, що саме поїв своїх верблюдів, чув ці розмови і коли другий хлопець віддалився, докорив старому:
– Як ти можеш давати дві протилежні відповіді на те саме питання, що його поставили тобі двоє людей?
– Сину мій, – відповів старець, – кожен носить свій світ у своєму серці. Той, хто не знайшов нічого доброго в минулому, не знайде його і тут. Натомість той, хто мав друзів в іншому місті, у цьому також знайде вірних і добрих приятелів. Люди-бо такі, якими ми їх бачимо.
Блискавиця
Під час недільної Служби Божої несподівано налетіла буря. Блискавка вдарила у дзвіницю. Стіни церкви, в якій зібралося повно люду, задрижали.
Священик, не на жарт переляканий, звернувся до вірних:
– На хвильку зробімо перерву в літургії і помолімося…
Буденність усе покриває пилом, шкаралущею, вона може притьмарити навіть найгарніше і найвеличніше. Як наслідок – все навколо діється «ніби».
