Часом досить промінчика – Частина 4

Непотрібне дерево

На краю світу, у густому лісі була драбинка – звичайна драбинка, зроблена із сухого дерева.

Зусібіч її оточували ялинки, модрини й берези – на диво гарні ставні дерева. Драбинка серед них виглядала геть злиденно.

Якось лісоруби, що працювали в лісі, добралися і до того закутка. Вони зневажливо глянули на драбинку.

– Що це за цурпалок? – вигукнув один із них.

– Навіть на розпал не годиться, – додав другий.

Тут один лісоруб схопив у руки сокиру і вдарив по драбині.

Вона умить розпалася на шматки. Бо й справді була лихенька.

Лісоруби пішли геть, голосно сміючись.

По цій драбинці щовечора піднімався гномик, щоб запалити на небі зірки.

Від тієї ночі над лісом запанувала темрява.

У тобі також є драбинка. Порівняно з тим, що тобі пропонує кожен день, це майже нічого. Але ця драбинка служить для того, аби на твоєму небі запалювалися зірки.

Її назва – молитва.

 

Доля

У давні часи в одній країні немічних старців заводили в неприступні гори і залишали там на самотню смерть. Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив:

– Заведи мене трохи вище.

– Чому? – спитав син.

– Бо тут я залишив свого батька. Не хочу померти в тому самому місці.

Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним станеться те саме.

Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.

«Шануй батька твого і матір” – це перша заповідь з обітницею: “щоб тобі було добре і щоб був ти довголітнім на землі” (Еф. 6:2,3)

Запах

Холодного березневого ранку в лікарні народилася дівчинка. Через серйозні ускладнення це трапилося набагато раніше, за три місяці від визначеного природою терміну.

То була крихітна безпомічна істота, батьків якої болісно вразили слова лікаря:

– Я вважаю, що дівчинка має дуже малі шанси вижити. Даю десять відсотків, що переживе цю ніч, але навіть якщо таке чудо станеться, то ймовірність майбутніх ускладнень все одно дуже висока.

Налякані таким діагнозом мама й тато стривожено слухали лікаря. А той розповідав їм про численні проблеми, які матимуть із дитиною: вона ніколи не ходитиме, не говоритиме, не бачитиме, буде розумово відсталою тощо.

Мама, тато і їхній п’ятирічний син дуже чекали на дівчинку. У лікарні їхні мрії впродовж кількох годин розсипалися на порох. І на цьому проблеми не закінчилися. Через те, що нервова система дівчинки була недорозвинута, будь-які пестощі, поцілунки чи спроби пригорнути становили для неї небезпеку. Лікар заборонив торкатися дитини, і засмучена родина навіть не могла виявити їй свою любов.

Тоді всі троє взялися за руки й почали молитися, утворивши маленьке серце, що билося у великій лікарні:

– Усемогутній Боже, Володарю життя, Ти сам учини те, чого ми не можемо зробити: подбай про маленьку Діану, притули її до Себе, заколиши та передай їй усю нашу любов.

Діана була жвавим малям, тож її стан поволі почав поліпшуватися. Минали тижні. Із кожним днем дитя набирало вагу й ставало щораз сильнішим. Коли Діані виповнилося два місяці, батьки вперше змогли її пригорнути.

Минуло п’ять років, Діана виросла радісною дівчинкою, яка довірливо та з великою любов’ю до життя дивилася в майбутнє. Вона не мала жодних ознак фізичної чи розумової відсталості. Була нормальною дитиною, активною і допитливою. Але це ще не кінець історії.

Одного спекотного пополудня в парку, що неподалік від дому, Діана сиділа на колінах у матері, а її брат грав із товаришами у футбол. Дівчинка, як завжди, щось радісно щебетала, аж раптом замовкла. Розвела руки, немовби обіймала й пригортала когось, і запитала в матері:

– Чуєш?

Відчуваючи в повітрі наближення бурі, мама відповіла:

– Так, пахне дощем.

За мить Діана підвела голову й, гладячи свої руки, вигукнула:

– Ні, пахне, як Він. Пахне так, як тоді, коли Господь міцно мене пригортав.

На маминих очах з’явилися сльози і покотилися по щоках. Дівчинка тим часом побігла бавитися з подругами.

Слова донечки підтвердили таємницю, яку жінка вже віддавна носила у своєму серці. Упродовж усього того часу, коли дівчинка в лікарні боролася за життя, Господь піклувався про Діану, часто пригортав, і Його запах закарбувався в її пам’яті.

У кожній дитині залишається запах Бога. Чому ми всі так поспішаємо позбутися його?

Будиночок

Чоловік, що жив у місті, вирішив продати свій сільський будиночок, який дістався йому в спадок від батьків. Отож, зустрівши друга – журналіста й поета, – що для забави творив різні тексти, попросив його:

– Напиши мені оголошення, бо я хочу продати хату, яку маю в селі, ти її бачив.

Поет написав: «Продам гарний будиночок за містом, де на світанку співають птахи. Навколо росте зелений ліс, у якому тече потічок із чистою сріблястою водою. Щоранку крізь вікна до будиночка заглядає сонце. У надто спекотний день тут можна сховатися в тіні веранди, де завжди панує затишок і прохолода. А ваші вечори урізноманітнюватиме неповторне сюрчання цвіркунів і зоряне небо над головою».

Через якийсь час поет зустрів свого друга й запитав:

– Ну що, продав будиночок?

– Ні, – відповів той, – передумав. Прочитавши оголошення, яке ти написав, я зрозумів, що володію скарбом.

Часто ми недооцінюємо ті речі, якими володіємо, і ганяємося за примарними образами щастя, що їх пропагує телебачення,

Уже сьогодні роззирнися навколо й оціни те, що маєш: дім, родину, друзів, на яких справді можеш покластися, здобуті знання, добре здоров’я та багато інших чудових речей, які, власне, і є твоїм справжнім найціннішим скарбом.

 

Ім’я

На медичному факультеті одного славетного університету професор анатомії під час іспиту роздав студентам тести.

Юнак, що дуже ретельно й докладно підготувався до екзамену, швидко відповів на всі запитання, за винятком останнього:

– Як звати прибиральницю?

Студент здав листочок із тестовими завданнями без відповіді на останнє запитання.

Щоправда, перш ніж зробити це, запитав у професора, чи, оцінюючи роботу, він враховуватиме й останнє завдання.

– Певна річ! – відповів викладач. – За довгі роки праці я пізнав дуже багато людей. І можу сказати, що кожен, із ким я був знайомий, важливий і заслуговує на увагу, ну, хоча б на маленьку усмішку чи звичайне привітання.

Студент на все життя запам’ятав урок професора та довідався, що прибиральницю звали Маріанна.

Учень запитав Конфуція:

– Якби імператор попросив тебе покерувати країною, з чого б ти почав?

– Насамперед я дізнався б, як звуть усіх моїх співробітників.

 – Що за дурниця! Це вже точно не найголовніше завдання прем’єр-міністра.

– Людина не може розраховувати на допомогу того, кого не знає, – відповів Конфуцій. – Якщо не знає природи – не знає Бога.

Якщо не знає, хто живе й працює поряд, не матиме друзів. Без друзів не зможе нічого спланувати. А без плану не зможе керувати нічиїми діями. Без керівництва країна порине в темряву, і навіть танцюристи не бачитимуть, куди ставити ноги.

Тому така проста, на перший погляд, річ, як пізнання імені людини, що є поряд із тобою, може мати величезне значення.

Непростимий гріх наших часів полягає в тому, що всі хочуть негайно все впорядкувати, але водночас забувають, що для цього їм потрібні інші люди.

Бібліїсти

Відомий бібліїст запросив до себе додому групу колег. Вони сіли за стіл, посередині якого у вазі стояли прекрасні квіти, і почали завзято дискутувати на тему одного з фрагментів Біблії. Жваво висловлювали думки, розбирали слова за будовою, дошукувалися їхнього первісного значення, робили висновки, доводили, порівнювали, аналізували, оцінювали з погляду історії й психології…

Майже щодо жодного питання не змогли дійти згоди.

Раптом господар перервав жваву дискусію й звернувся до одного з гостей, який витягав квіти з вази, що стояла на столі, і розміреними рухами нищив їх.

– Що ти робиш?

– Рахую суцвіття, розділяю тичинки й маточки, відокремлюю квітконіжки й волокна…

– Твій науковий підхід і старанність заслуговують похвали, але своїми діями ти нищиш красу цих чудових квітів!

Чоловік гірко всміхнувся:

– Ви робите точнісінько те саме.

 

Кольорові шибки

Їх виготовили на заводі в один день. Робітники обходилися з ними дуже обережно. Були то десять листів кольорового скла – темно-сині, блакитні, зелені, помаранчеві, жовті, червоні й фіолетові шибки.

– Бачите, як нас шанують? – гордо вигукнула темно-синя шибка.

– Ми належимо до найцінніших речей на світі, – вторувала їй жовта.

– Без сумніву, що найкращі з найкращих – ми! – одностайно закричали червоні шиби. – Адже наша барва – це колір крові, життя й боротьби!

– Червоні завжди вважають себе винятковими, – невдоволено пробурмотіли зелені шиби.

– Насправді вони – лише надуті хвалькуваті базіки, – в один голос додали шибки всіх блакитних відтінків.

Врешті робітники перервали цю балаканину, поклавши листи кольорового скла на стрічковий конвеєр. Він дуже швидко рухався, тож уже за хвилину шибки опинилися у великому приміщенні, де аж роїлося від заклопотаних працівників. Один із них узяв першу шибку, темно-синю, і накреслив на ній заплутані, схожі на дивні візерунки лінії. Відтак той самий чоловік узяв до рук гостре знаряддя й почав різати її на шматки різних розмірів.

– Ні! Не ріж мене! – розпачливо запротестувала темно-синя шибка.

Решта листів, нажахані тим, що відбувалося, теж залементували:

– Тут нас поріжуть на шматки!

– Оголосімо страйк! – запропонували червоні шибки.

Та все було марно. Їх усіх порізали. Тільки фіолетова шибка, зробивши вигляд, ніби нічого не сталося, зуміла сховатися за якоюсь шафою.

Тим часом робітники зібрали шматки скла й старанно розклали їх на великому столі. Червоний шматок опинився біля жовтого, і вони відразу почали сваритися.

– Я не хочу бути поруч із ним! – запротестували одночасно.

Блакитні шматки висловлювали своє невдоволення зеленим:

– Гей, ви, провісники нещастя, тримайтеся від нас подалі!

Однак зосереджені робітники не зважали на їхнє вередування, а взяли й залили в шпарини між кольоровими скельцями розплавлений свинець, який міцно скріпив їх між собою. Цього разу шматки кольорового скла навіть не мали сили протестувати. Далі їх довго переносили й перевозили, аж поки вони врешті не опинилися в приміщенні, схожому на темну нішу під високим склепінням.

– Тут ми всі однакові – сірі й бліді. Таке життя… – почав філософствувати жовтий шматок. Усі слухали його, поки не заснули.

А наступного дня, коли заблищали й заіскрилися під променями вранішнього сонця, прокинулися від чийогось захопленого вигуку:

– О-о-о-о-о!

Вражені, побачили перед собою натовп людей із задертими догори головами й витріщеними від подиву очима.

Шматки скла, відображаючись в очах цих людей, вперше змогли себе побачити. Від подиву їм відібрало мову, вони стали прекрасним різнокольоровим вітражем, який зображав усміхненого Ісуса серед дітей. Сонячне світло, що падало на шматки скла, підкреслювало кожен колір у всій його повноті.

– Овва, які ж ми тепер казково гарні! – вигукнув один із червоних шматків скла.

– Справді, усі разом ми справляємо неабияке враження, – відповів блакитний.

– Маєш рацію, брате, – крикнув один із жовтих.

Досі ще ніколи й нікого він не називав «братом».

Нарешті кольорові шматки скла відчули себе по-справжньому щасливими й реалізованими. Зрозуміли, для чого їх було створено.

А фіолетова шибка? Через кілька місяців її, вкриту пилом, знайшли за шафою. Не знаючи, що з нею робити, робітники, викинули її на смітник.

Саме відмінності збагачують нас.

«Почекай хвильку»

Останнім часом моє життя протікає в постійному поспіху, а слова: «Почекай хвильку, золотко», – стали фразою, яку я найчастіше повторюю.

Так кажу до сина, коли опікуюся його сестричкою. Так звертаюся до донечки, коли допомагаю її братикові.

Те саме повторюю і своєму терплячому чоловікові. Ловлю себе на тому, що цю фразу промовляю незліченну кількість разів у найрізноманітніших ситуаціях.

Кілька тижнів тому син попросив приготувати йому другий сніданок, а я, звичайно ж, відповіла: «Хвилинку, сонечко». Поспіхом закінчила робити те, чим була зайнята, і побігла робити малому канапку. Коли впоралася, син сів за стіл і почав з апетитом їсти, а я хотіла вже було повернутися до своїх справ. Однак якоїсь миті вирішила хоч трохи перевести подих і сіла біля нього.

– Дякую, що ти почекав, поки я поскладала тарілки. Ти виявив справжню терплячість.

Син притакнув і продовжував їсти.

– Знаєш, Самуелю, останнім часом я справді дуже зайнята. Завжди, перш ніж виконати твоє прохання, прошу хвильку почекати. Ти розумієш, чому маєш трохи зачекати? Правда?

Син дивився на мене зі смішним виразом обличчя.

– Так, мамо. Спочатку ти кажеш мені: «Хвилинку, Самуелю», – а потім слухаєш мене у два вуха. Якщо ти зайнята якоюсь роботою, то чуєш лише одним вухом. А я терпляче почекаю, і згодом ти вже ліпше чутимеш мене, – врочисто сказав син.

Я оніміла. Моя дитина, якій ще не виповнилося й п’яти років, зуміла надзвичайно влучно пояснити ситуацію, що склалася. Я зрозуміла, мої слова: «Почекай хвильку», – син сприймав як вияв любові. Так, немовби я говорила йому: «Почекай хвильку, щоб згодом змогла зосередити на тобі всю свою увагу» або ж «Те, що кажеш, дуже важливе для мене, тому хочу почути це двома вухами».

– Самуелю, ти цілковито маєш рацію, – відповіла йому. – Я дуже люблю тебе й мені надзвичайно подобається проводити з тобою час. І справді хочу в два вуха слухати, що говориш до мене, оскільки ти – дуже важлива людина в моєму житті, – додала й міцно пригорнула його до себе.

Того вечора, коли я розстеляла Самуелеве ліжко, він ухопив руками моє лице й почав дмухати спочатку в одне вухо, а потім – у друге. Я не розуміла, що він робить, тож попросила пояснити.

– Хочу бути впевнений, що твої вуха, мамо, чисті.

Потім притягнув мене до себе й прошепотів:

– Я хотів переконатися, що чутимеш на обидва вуха, коли казатиму, що люблю тебе більше, ніж цілий світ.

Я відчула, що мої очі наповнюються слізьми, коли відповідала йому:

– Ах, золотко моє, і я дуже сильно люблю тебе, теж більше, ніж цілий світ.

– І навіть ще трошечки більше, – додав він своїм чарівним голосочком.

Коли виразно, природно, по-справжньому звертаємо увагу на іншу людину – це і є чиста любов. Вона – те найцінніше, що можемо подарувати ближньому.

 

Вибрик

Жінка, склавши руки трубочкою, приклала їх до вуст і прокричала групі чоловіків, які невтомно йшли вперед.

– Чи хлопець із тобою?

Чоловік, сильна людина зі щирим і лагідним виразом обличчя, відповів:

– Ні. Я думав, що він із вами.

Жінка зупинилася й почекала, поки її наздоженуть інші жінки, що без упину торохтіли. Щораз більше переживаючи, вона кожну з них запитувала:

– Ви не бачили мого сина?

Ті заперечливо хитали головами.

Жінка зупинилася посеред дороги. Чоловік підійшов до неї, стривоженої і знервованої:

– Якщо він уже чоловік, то мав би бути з тобою! – дорікнула жінка.

Чоловік спокійно відповів:

– Але він усе ще прив’язаний до тебе! – у його голосі пролунали нотки занепокоєння.

– Чому ти не пильнував його?

– Я? Це ж ти завжди захищаєш його!

– Хто б то казав! Це ви постійно підтримуєте одне одного!

Чоловік глянув на жінку, а вона – на нього. Їхні обличчя полагіднішали.

– Пробач мені!

– Ти теж вибач!

Вони обнялися.

– Повертаймося, будемо шукати?

– Не переживай, – сказав чоловік. – Він – кмітливий.

І пішли до міста, яке у світлі призахідного сонця набувало пурпурних і золотих барв.

Був 12-ий рік.

Хлопця звали Ісус.

«І Слово стало плоттю, і вселилося між нами…» (Ін.1:14)

Попередня

Часом досить промінчика – Частина 3

Ріка і пустеля Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і – зупинилася. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *