Притчі 
1
Весняне сонце запустило свій промінчик у нашу палату. Рипнули лікарняні ліжка, хтось застогнав, хтось заспівав, хтось вилаявся. Після «сороміцької» операції на геморой лежало нас тут вісім чоловіків. Я вважався «старожилом» – перебувши в проктологічному відділенні дві операції, валявся тут вже другий місяць.
– Ех, зараз би на волю та набухатися, – мрійливо промовив сусід по палаті дядько Петро. – Правда, Остапе?
– Лікуватися тобі, дядьку, треба не від геморою, а від алкоголю, – відповів я.
– Хто б говорив! – не сприйняв жарту дядько Петро. – Я нормально п’ю, у мене всяких там галюн і біляків[1] не буває. На відміну від деяких.
Всього пів року тому ми з дядьком Петром лежали разом у наркології, тому він знав деякі подробиці моєї п’яної біографії.
«Ох, Остапе, Остапе, – з гіркотою подумав я про себе, – допився ти вже до того, що навіть от цей волоцюга вважає себе вищим за тебе».
А починалося все так добре…
2
Батько мій пив завжди, скільки я його пам’ятаю. А п’яним ставав буйним і некерованим. Щоб якось уберегти мене від батькової агресії, мати висилала мене до родини в близькі або далекі села. Одного літа я жив у тітки Валі, у глухому, віддаленому на 100 км від міста, селі. Тітка Валя жила убого, у занедбаній, брудній хаті й підробляла продажем самогону власного виробництва. Оскільки половину своєї продукції вона споживала сама, а також оплачувала «заплющені очі» дільничного і голови сільради, то прибутки її були мінімальними.
Не знаю, що спонукало її в той вечір запросити мене, 10-річну дитину, собі за компанію. Може, самотність, а може, просто на п’яну голову не усвідомила свого вчинку. І налила мені 100 грамів свого первачку. Самогон обпік мені горло, а через кілька секунд завдяки йому я забув свої страхи, комплекси, тривоги…. І в цей вечір я був «першим хлопцем» на галявині за селом. Ніхто не глузував і не принижував «міського білоручку», дівчатка захоплювалися мною, а хлопці, навіть старшого віку, дивилися на мене з повагою.
Багато років потому я почув фразу про те, що грішником є людина, яка любить гріх. Перефразувавши, можу сказати, що алкоголіком є людина, яка любить алкоголь. Тоді, у свої десять, я полюбив алкоголь, він став мені другом, часто єдиним. Наступного вечора я вже смакував самогон, випивши свої 100 грам у два етапи. І він мене не підвів. Знову зникли всі страхи і комплекси. Знову я був на п’єдесталі.
Вранці приїхала мама і забрала мене до міста. У профкомі їдальні, де вона працювала прибиральницею, зглянулися над нею і виділили путівку в піонерський табір. Але глибоко в моїй підсвідомості алкоголь залишився для мене чимось добрим і заспокійливим. Я полюбив його всією своєю силою, серцем і душею.
3
У тринадцять років п’яні скандали батька і сльози матері змусили мене шукати собі втіхи на вулиці. На радість кільком хлопцям з нашого двору. Маленький і тендітний, я був для них знахідкою, міг пролізти в будь-яку кватирку, щілину в стіні. Підвали, гаражі, горища мікрорайону були нашою здобиччю, а улюбленою погодою став дощ, бо, як говорилося в якомусь болгарському фільмі про шпигунів: «І дощ змиває всі сліди».
Під час одного з нальотів на черговий підвал ми натрапили на два двадцятилітрові бутлі з міцним домашнім яблучним вином. Моя дружба з алкоголем відновилася. Тепер вже грошей з продажу крадених речей нам не вистачало, і вечорами ми виходили до гуртожитків «бомбити» приїжджих студентів. Згодом почалися проблеми з міліцією. Один за одним мої товариші йшли на «зону», деякі перекинулися на наркотики, двоє померли від передозування. Зараз я мало що можу пригадати з того періоду мого життя, все було, наче в п’яному тумані. Просвітком була хіба що школа, де треба було хоч якось опановувати себе, щоб не потрапити в спецінтернат.
Розуміючи, що зі мною відбувається, мати зважилася на кардинальні дії. В їдальні, де вона працювала, обідав воєнком нашого району. За двісті рублів (двомісячна зарплата мами) він влаштував мені строковий призов до армії.
4
Прослуживши пів року, я «заробив» коротку відпустку. Нівроку «погулявши», у частину повернувся геть п’яний, що дуже обурило мого ротного. Як покарання – мене відправили в піхотний полк, але різними правдами-неправдами я опинився в ремонтній роті.
Мій військовий підрозділ кочегарів і заправників складався з двох солдатів: один, з казковим прізвищем Грім, виявився німцем із Казахстану, а другий – завжди веселий – євреєм з Бердичева. Службу в радянській армії вони «розуміли правильно», керуючись двома правилами – «солдат спить, служба йде» і «не напружуй життя, життя не напружить тебе». Служити з ними було легко і приємно. Настільки «приємно», що за два місяці до демобілізації я був госпіталізований із гострим алкогольним отруєнням.
У госпіталі мені довелося лежати в одній палаті з двома п’яничками-прапорщиками і двічі розжалуваним майором Іванченком. Оскільки я був наймолодшим, а робити було нічого, то, щоб не нудитися, вони проводили зі мною своєрідну терапію, розповідаючи про своє пропите життя. Ні важкі життєві обставини, ні втрата роботи, ні участь у бойових діях не завдали їм такого удару, як алкоголь. Мені набридало їх слухати, я хотів облишити цю компанію, але звучав грізний наказ офіцера:
– Сидіти, солдате! Слухай, що тебе чекає!
І в якусь мить я зрозумів, що не хочу повторити їхнє життя, не хочу такого майбутнього. Вони домоглися свого, ці прекрасні, але на свою біду, залежні від алкоголю люди. Упродовж п’яти наступних років моє життя з алкоголем не перетиналося.
5
З армійських спогадів мене вивів голос лікарняного сусіда:
– Перекур, Остапе?
– Можна…
Зі стогоном ми з дядьком Петром злізли з ліжок і, човгаючи тапочками по підлозі, рушили до сходового майданчика чорного ходу, де в нас була курилка. Смачно затягнувшись, до запаморочення, дядько Петро сказав:
– Остапе, можна тебе дещо запитати?
– Питай.
– Я ось старий вже, і випити люблю, а мене провідує то дружина, то дочки, то внуки. А до тебе, крім матері, ніхто і не приходить. Чому так?
– Нема в мене нікого, – відповів я, і відчув, як у мені народжується роздратування, – та й не твоє це діло…
Але потім чомусь додав:
– Пішла від мене дружина… І дочку забрала.
Клубок підступив до горла:
– Ну все, накурився я. Іду в палату, посплю.
Спати не хотілося. Заплющивши очі, думав, згадував…
6
Після армії життя налагодилося. Та й скандалів у сім’ї вже не було. Батько загинув у п’яній бійці в одному з барів міста. Не знаю, чи я шкодував за ним, чи радше за тим батьком, яким він міг стати для мене, але так і не став.
У мене була чудова робота в одному з НДІ, заочне в Політехніці. Я одружився, а через рік у мене народилася донечка.
Зібравши сумку з продуктами для дружини в пологовому будинку, я вийшов на сходовий майданчик і наштовхнувся на друга Феню:
– Народження доньки треба обмити. Щоб щаслива була!
Феня витяг пляшку горілки.
– Ну добре, – погодився я, – але я тільки 50 грамів.
Повернулися додому, влаштували на кухні.
– За дочку!
– Нехай буде здорова і щаслива!
Випили. Потім ще. Горілка вдарила в голову, – далося взнаки, що організм вже встиг відвикнути від алкоголю. Стало добре і весело. Потім пили в якомусь барі, у скверику коло дитячого садка. Потім я відключився…
А далі все понеслось і закрутилося в п’яній катавасії. Звідки бралися гроші, я не знав, та й не цікавився. Алкоголь засумував за мною, а я – засумував за ним. І я кинувся в його обійми…
7
Мати зустріла мене в сльозах:
– Іди до неї, може, ще повернеться до тебе. Як ти міг так вчинити?
По дорозі до тещі я двічі виходив з тролейбуса, що б «накотити» 100 грамів для хоробрости.
Двері відчинив тесть:
– Іди геть, облиш мою доньку в спокої. Та й немає її тут. Відправив до своєї мами. Іди, Остапе. Як же ти міг так вчинити?
Потім жорстким голосом додав:
– Якщо будеш її переслідувати, я вб’ю тебе!
І гримнув дверми.
Я вийшов з під’їзду, пошукав очима найближчу крамницю. Купивши «чвертку», увійшов до пивного бару. Відпивши пів гальби пива, влив до неї горілки. Випив залпом і попрямував до виходу. Від випитого мене хитнуло, я штовхнув хлопця, розлив йому пиво. Хлопець відразу вдарив мене, я у відповідь схопив із сусіднього столика порожній келих з-під пива й кинув хлопцеві в брову. Бризнула кров… На мене накинулися його товариші.
Далі все було як у тумані. Отямився на якісь новобудові. Відчував фізичну біль, але це було ніщо порівняно з почуттям страху, образи, ненависти, душевного болю, гніву і відчаю, що душили мене. Не в змозі витримати такого «букету», я кілька разів з силою різонув ножем, що був при мені, по венах лівої руки. Дивлячись, як стікає кров, я знепритомнів.
8
– Наступного разу захочеш «коцати» вени, бери глибше, – молодий хлопець, рясно поливши мені спиртом рани, бинтував їх. – А то побачив власну кров і звалився від страху непритомний.
– Випий, легше стане, – простягнув мені на третину заповнений спиртом солдатський кухоль літній чоловік. – А ти (до хлопця) не «приколюйся», якщо б ми його не знайшли, то так і сплив би кров’ю.
У вагончику сторожа було тісно і накурено. Крутилася голова. Спирт обпік горло, полегшало.
– Живий, – з сумом подумав я, і додав: «Спасибі, мужики!»
– Живи на здоров’я! А ніж я викину, проклятий він, якщо ти його проти себе направив.
– Та ніж тут ні причому, – спробував посміхнутися я.
9
Наступні місяці я якось намагався працювати і вчитися, але виходило щораз гірше й гірше. Пив щоденно, часом входячи в запої. Але «на плаву» тримався. Через пів року отримав лист від дружини, в якому вона писала, що прощає мені, що знайшла нову любов і вдруге не помилиться. Традиційно вже запитувала: «Як ти міг так вчинити?» Наприкінці листа просила нотаріяльно дати дозвіл на розлучення і підписати відмову від дитини. Ще через тиждень зі мною зв’язався адвокат її батька і просив зайти.
Адвокатом виявився літній єврей з розумним обличчям і виразними очима. Запросивши мене присісти, відкрив бар, дістав пляшку коньяку, шоколадку, два келихи. Мені налив повний, собі кілька крапель:
– Вибачте, я на роботі.
Я випив. Адвокат пригубив, налив мені ще.
– Що ж, підписуймо, – випивши другу чарку, сказав я.
Він розклав переді мною документи, показав, де підписати.
Потім сказавши: «Піду за нотаріусом», вийшов.
Я налив собі ще чарочку.
Повернувся адвокат з нотаріусом. Я знову щось тупо, бездумно підписував, не читаючи…
– Ну от і все, Остапе, – сказав адвокат, коли ми залишилися самі.
Взявши зі столу почату пляшку, я залпом випив її вміст з горлечка і рушив до виходу. Біля дверей, відчуваючи неймовірне приниження, оглянувся, очікуючи побачити на обличчі адвоката вираз огиди. Очі розумного літнього єврея висловлювали безмежне співчуття.
– До побачення, – промовив я.
– До побачення, Остапе, – відповів він.
От і все… Жити мені було не для кого, та і немає чого. І я запив на смерть…
10
З роботи мене звільнили, з інституту – теж. Ночував у підвалах на теплих трубах, на випивку гроші діставав, збираючи макулатуру, металобрухт і порожні пляшки. Тижнями не мився. Брудний і смердючий, иноді йшов додому, приймав душ, відсипався, а потім знову, під голосіння матері, впадав у запій. Три роки такого життя перетворили мене в повну руїну.
Під час одного з моїх нечастих візитів додому мною раптом оволоділо якесь дивне відчуття. Я побачив щурів. Вони були всюди. На підлозі, на столі, на ліжку, на стелі … З «білою гарячкою» мене доправили до наркологічного відділення обласної психіятричної лікарні. Лежачи в реанімації, прив’язаний ременями до ліжка і відбиваючись від різних тварюк, що, як здавалося, оточили мене, я раптом побачив перед собою істот з людськими обличчями, але був впевнений, що це не люди. Вони хапали мене за руки, ноги, кудись тягли, заходились жахливим сміхом, кричали: «Ти наш! Ти наш! Навіки наш…».
Через кілька днів, на моє ліжко присів Микитович, лікар-нарколог, що мене лікував:
– На цій роботі я багато бачив, Остапе, але такого, що б ліжко із прив’язаною до нього людиною стрибало на пів метра від підлоги, не бачив. Хоч і тримали тебе втрьох. Запитати в тебе хочу… Ти все кричав: «Я не ваш, я Божий». Чорти за тобою приходили?
Я кивнув.
– Як лікар тобі кажу: те що ти вижив, – це не медицина, це чудо. – І задумливо додав: «Напевно, ти і справді Божий».
Місяців три зі страху я не пив. А потім знову увійшов у запій. Через кілька тижнів відчув сильний біль у цікавому місці. Мати викликала таксі й відвезла мене на прийом до проктолога.
11
Дядькові Петрові снилися жахіття. Зойкнувши, він розбудив мене. Дивлячись у темряву, я думав: «Що ж ти, бухло прокляте, зі мною зробило? Прикинувшись другом, під виглядом добра, ти увійшло в моє життя, знищивши моє дитинство. Ти вбило мого батька і покалічило мою матір. Ти забрало мою юність, з якої я майже нічого не пам’ятаю, позбавило мене родини, і я так і не побачив, як виглядає моя дитина. Я втратив роботу, навчання, ти перетворило мене в останнього покидька, а моє життя – на пекло».
Хотілося кричати і вити від душевного болю. Розпач стиснув груди, я простогнав: «Не можу так більше, допоможіть мені хто-небудь… Хоч хто-небудь допоможіть мені…».
І мій стогін був почутий…
[1] біляк (сленг) – так звана «біла гарячка» – психічне захворювання, що розвивається на ґрунті тривалого зловживання алкоголем. Біла гарячка перебігає зі слуховими і особливо зоровими галюцинаціями (ввижаються люди, тварини, потвори, страшні сцени…), руховим збудженням, безсонням (прим. ред.).
