Доброго ранку, Боже!

Хтось напівжартома-напівсерйозно зауважив, що люди поділяються на дві категорії. Одні кажуть зранку, розплющивши очі: «О Боже, знову ранок!», а інші – «Доброго ранку, Боже!».

Хотілось би, звісно, належати до тих других, оптимістичних і вдячних, що вміють радіти життю і усе приймають з подякою.

Що ж, доброго ранку, Боже! Дякую Тобі за цей світанок, хоч я трохи втомилася від сповнених одноманітним побутом буднів. І нині геть не виспалася – наймолодша донечка мала неспокійний сон.

А ще, здається, сьогодні знову буде спекотний день, а я так зле переношу спеку, хоч до пивниці ховайся! А до речі, у тій пивниці треба робити генеральне прибирання, бо скоро доведеться туди новий урожай картоплі-буряків-гарбузів та всякої іншої садовини-городини на зиму закладати.

А якщо подумати, скільки праці і грошей вкладено, щоб той урожай зібрати, то зрозуміло: отой город не виплачується! Купуєш собі миту картоплю в супермаркеті на вечерю, і не маєш жодних клопотів!

Вже 2 тижні – ані краплинки дощу, у криниці рівень води геть упав, а для свердловини треба новий насос для викачування купувати, а це понад 3 тисячі гривень!

Треба шукати в інтернеті якісь дешевші аналоги, але тільки умикаєш ноутбук, як несподівано прокидається Софійка, обідній сон якої мав тривати щонайменше годину. З нею не дуже пошукаєш!

Що ж, ідемо погуляти на двір, спека вже потрохи спадає. Софійці – маленьку сапку, а мені велику – пополоти у квітнику. Але Софійка хоче, щоб мама не полола, а спостерігала, як її донечка сама гарно поле (здебільшого не бур’ян, а саме квіти). Доведеться відкласти квітник до завтрашнього Софійчиного сну… Бо в старших доньок, як завжди в потрібний мені момент – суцільна зайнятість…

А Софійці тим часом квітник набридає, і вона простує зі своєю сапкою до грядки з морквою. Разом витягаємо за гичку молоденьку морквину. Споліскую її під ручним умивальником і простягаю малій, – та, мов зайчик, смачно починає хрумтіти. «Ні, все-таки, свої овочі-фрукти-ягоди, – то свої! – переконуюся я. – Екологічно чисті і не викликають алергії! Та й переключитися із розумової праці на фізичну часом не зашкодить».

Тим часом набрана з криниці і нагріта сонцем вода в імпровізованому міні-басейні для Софійки готова для купання. І поки моя рибка насолоджується водою, я таки встигаю пополоти свої айстри і чорнобривці.

А наші сусіди встигають погромадити сіно для своєї корівки і тішаться, що Бог дав сонячну днину. Не зізнаюся, що рано мріяла про дощ і тішуся разом з ними, адже саме від цієї корівки, вже забезпеченої харчами на зиму, ми тричі на тиждень беремо свіже молоко!

На горизонті з’являються старші доньки. Виявляється, обговорювали матеріяли Марічки, які вона, студентка журналістики, готувала під час своєї першої практики на радіо. А я думала, що вони байдикували…

…Сонце котиться за обрій… Звичайний день, але стільки радісних дрібничок: молоденька морквинка для мого найменшого зайчика, нагріта сонцем вода з криниці, склянка свіжовидоєного молока зі скибкою домашнього хліба, запаморочливий запах сіна, усмішки доньок…

Добраніч, Боже. Я дякую Тобі за все. І нехай першими моїми словами завтра будуть «Доброго ранку, Боже!».

Дар, огорнений у слабкість

Немає випадкових зустрічей у нашому житті – кожну людину на нашому шляху Господь ставить з якоюсь метою. І часто промовляє до нас через інших.

…Той ранок почався з докорів лікаря-гінеколога, який мій підхід до аналізів, що визначали би, чи в дитини немає вад розвитку, потрактував як украй легковажний. «Вам уже за 40, на вашому місці я б усі аналізи здавала, у генетика консультувалася і уважно стежила за цією вагітністю, щоб не пропустити діягностування якоїсь вади на тому терміні, поки ще можливе переривання! – повчала вона мене. – А ви – як якась несвідома релігійна фанатичка: “Однаково результати цих аналізів не спонукають мене до аборту”».

Що й казати, настрій після такого візиту в жіночу консультацію – не найліпший.

А по обіді на роботі гості – із вертепом завітали члени «Віри і Світла» – спільноти, що об’єднує розумово неповносправних та їхніх друзів.

…Ми дивилися їхню різдвяну виставу в прохолодному залі, і я накинула на плечі шубку. Персонажі тієї вистави так зворушували, що я не відразу зауважила, як моя шубка упала на підлогу. Тієї ж миті, перервавши свій виступ на імпровізованій сцені, до мене кинувся Ангел – неповносправний хлопчина із широкою усмішкою, що не сходила з його обличчя. Він підняв мою шубку і, як умів, закутав мене в неї. Решту виступу мені було тепло-тепло. Від цієї турботи, від цієї щирої усмішки, від цієї осяйної зустрічі посеред сірих холодних буднів.

Наче сам Господь лагідно торкнувся мене.

Згодом я не раз згадувала про цю зустріч. Коли мені було сумно й розпачливо на душі, коли мене виснажував одноманітний побут, коли журилася різними життєвими проблемами й розчаруваннями. Коли лікарка пригнічувала мене своїми “прогнозами” щодо народження дитини з вадами. Коли мені було холодно.

Тоді нагадувала собі того Ангела, який закутував мене в шубку, насправді зігріваючи теплом своєї душі. І знову немов відчувала лагідний доторк Господньої руки.

Чимало зустрічей було на моєму журналістському шляху: із незрівнянними талантами, великими інтелектуалами, успішними бізнесменами… А чомусь зустріч саме з тим неповносправним хлопчиною із широкою усмішкою знайшла особливе місце в моєму серці. Тому що ця усмішка була адресована усім: і добрим, і злим, і байдужим, і насмішникам… Цей хлопчина не знав, хто я, яка в мене посада, статус, які мої життєві успіхи, як я ставлюся до нього. Але він однаково був відкритий, щирий і добродушний.

Свого часу мене дуже вразила книжка Генрі Ноуена «Возлюблений Богом Адам» У ній голландський священик і письменник пише про своє перебування в спільноті Лярш (Ковчег), яка об’єднує неповносправних та тих, хто хоче розділити з ними своє життя в праці, молитві й святкуванні.

Г. Ноуен розповідає про одного із членів тієї спільноти – глибоко неповносправного Адама. Він пише, що Адам краще за будь-якого професора богослов’я провадив його, доктора богослов’я, до особи Ісуса Христа.

«Коли я хвилювався за те, що роблю і скільки можу зробити, Адам стверджував мені, що “Бути – набагато важливіше, ніж робити”, – писав Ноуен. – Коли мою увагу привертали думки про те, що про мене говорили інші, Адам спокійно казав, що Божа любов важливіша, ніж хвала інших людей. Адам нічого не міг досягнути, не мав чим пишатися, не міг похвалитися успіхами, проте своїм життям він був чи не найочевиднішим свідком істини нашого життя, якого коли-небудь я стрічав».

Справді, «Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильне» (1Кор. 1:27).

Дякую Тобі, Ангеле з різдвяної вистави, дорогий хлопчику зі щирою усмішкою, адресованою цілому світові, за те, що ти краще за будь-яких професорів богослов’я провадиш нас до Ісуса Христа.

Дуже хотіла б повчитися цього в Тебе.

КІНЕЦЬ ЗБІРКИ

Зміст