Притчі 
Найперше убогим пастирям сповістив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, що розповідають дуже старі люди.
Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда у вертепі при дорозі до Вифлеєму.
Раннім ранком з’явився перед ними білий янгол і мовив:
– Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.
І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм випала, – побачити першими Божого Сина.
А потім кинулися порядкувати в домівці.
– Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, – журилися.
– Не бійтеся! відізвався осел. – Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна.
– То залишайтесь! Але мишей треба конче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький.
– О, ні! Залиште нас! – просилися мишки. – Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.
– Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишити, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно!
– О, ні! Залиште нас! – просились павуки. – У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашою павутиною, щоб Дитятко не змерзло.
– Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали волові очка один одного.
– Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, – відізвався віл. – Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.
– Ні, сіно колотиме тільце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.
– А що ж м’якше від пташиного пір’я? – сказала волове очко-мати. – Я своїм дітям вистелюю завжди гніздо пір’ям. Скиньмося по пір’ячку і буде Дитинці постілька.
– Справді! Полечу я і сповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.
– А ми, – задзибоніли мишки, – помчимо до лисиць і вивірок, – у них є завжди багато вичесаної шерсті.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, найм’якішу шерсть кози-ангори.
– Ах! – зітхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
– Можна її спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала усіх.
Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившись низенько, мовить:
– Я до вашої милости з проханням.
– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.
– У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку до Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер – тих із хвоста?
– Я? – засміялася пава. – Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти – адже багаті не родяться в стайні – маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю в пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз маю репетицію. Прощайте!
І голуб повернувся з нічим до вертепу.
– Не журіться! – потішав він волові очка. – Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів.
– Ми таки зараз по них помчимо! – зголосилися мишки, завжди готові до послуг.
А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості.
Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять, поволі, втомлені довгого дорогою.
А коли ввійшли у вертеп, Пречиста Діва поклала Дитятко в яслах на постільці із пір’я.
І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики, польові коники настроїли свої інструменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз у раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим в яслах.
І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь-велику думу.
Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.
– Що воно таке? – питали стривожені волові очка. – Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко?
За деякий час прилетів голуб з розвідки.
– Новина на віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи не буде співати ні вона, ні її рід.
– А так хизувалася своїм співом і своєю красою, – промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах.
Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м’яке пір’ячко Своєї постільки.
Автор: Константина Малицька
