Притчі 
Цеглястою пустелею мандрувало троє подорожніх. Попереду йшов дідусь із сивою бородою, вів за собою віслюка, на якому сиділа молода жінка з дитиною на руках. Видно, вже довго були в дорозі, бо їхній одяг був запорошений, а обличчя засмаглі.
– Тут відпочинемо, – сказав ураз старець і вказав рукою на невеличку, вкриту піском скелю.
За хвилину жінка сиділа вже на розстеленім смугастім килимку, у тіні під скелею і годувала дитину. Дідусь сягнув рукою в перевішені на хребет віслюка бесаги, добув з них жменю солодких дактилів[1] і разом із боклагом з водою подав.
– От і все, що нам залишилося, Маріє, – сказав зажурений. – Кілька пригорщів дактилів і боклаг з водою.
– Не журися, Йосифе, – підставляючи Дитині долоню з дактилями, відповіла жінка. – Завтра вже будемо серед людських осель.
А потім, щоб розвіяти його тривожні думки, оглядаючись довкола, додала:
– Добре місце вибрав ти, Йосифе, на відпочинок.
Він глянув здивовано на голі розпечені на сонці скелі, на долинку, встелену піском, з якої де-не-де стирчало сухе бадилля, а потім на Марію, що, граючись, ловила ручку Дитяти, і місце те йому видалося справді не таке вже непривітне.
– Коли б так ще хоч дві-три пальми…
– Так, Йосифе, дві-три пальми та джерельце води, щоб кожний подорожній знайшов тут бодай стільки поживи, скільки ми її ще маємо.
Підживившись і відпочивши, Марія з Дитятком і Йосиф пустилися в дальшу дорогу.
* * *
За деякий час тою самою дорогою просувався гурт людей. Ще недавно був це багатий караван, що віз зі Сходу шовк, золото і пахуче коріння, але в горах напали на нього розбійники, повбивали слуг, пограбували багатий крам і забрали з собою верблюдів. Ті з каравану, що зосталися в живих, насилу добилися до найближчої оселі, підлікували рани, запаслись поживою і, найнявши провідника, пустилися далі в дорогу до друзів і знайомих.
Але подорож пустелею була нелегка. У хворих почали відкриватися рани, і це припізнило їх у дорозі. Вчора забракло їм поживи, а сьогодні не стало води…
– Ще трохи, ще трохи зусилля, – заохочував їх провідник, – і завтра вже будемо серед людських осель!
Та шалена спека ломила не тільки сили, але й волю людей. Знесилені, падали на розпечений пісок, чекаючи смерти.
Враз провідник крикнув:
– Гляньте! Ось там, там… Бачите? – показував рукою.
– Там, там, бачите? – вигукували інші, допомагаючи хворим звестися на ноги.
Удалині, поміж скелями, майоріли вершки трьох пальм.
Коли подорожні, втамувавши спрагу водою з джерельця і поживившись плодами дерев, полягали спочивати, провідник устав, розглянувся довкола і сказав:
– Не один караван провів я через цю пустелю. Перейшов я її уздовж і впоперек, здавалося мені, знаю в ній кожний камінчик та кожну бадилину, але ніколи я ще не бачив цих трьох пальм і цього джерельця…
А найстарший з-поміж подорожніх додав:
– Хіба сам Господь посадив їх тут, щоб врятувати нас від смерти!
Але ніхто з них не знав, що кілька днів тому на цьому самому місці спочивала Свята Родина в дорозі до Єгипту, і Боже Дитятко, граючись, власною ручкою застромило в пісок три зернятка дактиля, щоб сповнилось бажання Божої Матері й святого Йосифа.
[1] Дактилі – сушені фініки.
Автор: Микола Яцків
