Притчі 
Не знаю, яку вас, а ось у нас, у Чернівцях, жінки можуть говорити і говорити, говорити і говорити…
– Нє, ну ви зауважили, як вони на всьому розуміються?! Вони все знають краще!
– Так… Як управляти країною…
– Як грати у футбол…
– Як водити авто…
– На що ловиться риба і де…
– Що потрібно жінці…
– Атож!
– І коли що – «Я ж казав»! Я ж казав! Хто так б’є?! Хто так їздить?! Хто так ловить?! Що тобі не подобається? Що ж ти хочеш?!
– Так. Вони нічого не вміють.
– Але вони знають – як.
– А ця їхня самовпевненість! Здуріти можна від такого нахабства. Кудлатий, неголений, чухається, але цікавиться про всяк випадок: «А що ви робите сьогодні увечері?..»
– А я нещодавно прочитала оголошення в розділі знайомств: «Познайомлюся з інтелігентною жінкою, не старшою тридцяти, без шкідливих звичок, лагідною і ніжною, щоб володіла хоча б однією іноземною мовою і полюбляла поратися на городі». От навмисно вирішила познайомитись, навмисно! Зателефонувала. Умора, дівчата. Питає: «А мов знаєте якихось? А помідорну розсаду треба пересаджувати коли? А чогось голос у вас не дуже молодий… А вага яка у вас? А квартира?..» Чуєте, дівчата? Призначила зустріч у центрі міста. А сама вештаюся навколо, спостерігаю. Дивлюся, пиляє дроля ненаглядний, аферист шлюбний, чеше дрібним скоком. Мамо рідна! Дрібнюсінький, рябий, задрипаний, і зубів бракує. Кілька жмень. Так хотілося підійти й навіть не по фізії зацідити, а надавати по дупі розтоптаним капцем мого чоловіка.
– До речі, тут один нахвалявся про свою небогу. Ой, каже, у нашому місті лише двоє фахівців з продажу туалетного паперу. Лише двоє. Монополія така. Отож наша Риточка спромоглася вийти за одного з них!
Була я в них на весіллі. Наречена – у червоному. Батьки – у чорному. У білому був лише наречений та всі офіціанти. Наречена повсякчас мучилася вибором, з ким їй цілуватися. Тим паче що офіціанти – такі всі красені! А наречений… Ну, не вродився… Зате магнат. Тримає ринок піпіфакса. Пощастило дівчинці. Справжній чоловік. Головне, тепер вдома туалетного паперу – хоч греблю гати!
***
– А мій прийшов такий сумний, втомлений. У тарілці порпається ледь-ледь. Думаю, розвеселю його. Кажу: «Грицю, чуєш, Грицю, – кажу, – курка живе два роки. Еге ж? А скільки живе півкурки? Ха-ха-ха! Ну? Скільки живе півкурки? Ну, Грицю? Ха-ха-ха?!»
– Ну? Розвеселила?
– Та яке там! Замислився! Почав вираховувати. В умі. Світильник розуму…
***
– А мій літератор вчора Геника в садок повіз на санчатах. Це після творчої зустрічі, де вони вихваляли одне одного, пили і братались. Повіз. Геник заснув у санках, випав у сніг. Поспав, прокинувся і пішов додому. А цей приперся в садок, зазирає в санки… Вихователька Марта Григорівна: «А де хлопчик?!» А цей – чуєте, дівчата! – а цей: «А чи був хлопчик?..»
Повернувся додому, всадовив Геника в санчата, поволік. Геник тишком виліз дорогою, знову додому притупцяв. Відчиняю – стоїть у дверях, рум’яний, шмаркатий і непереможений. Цей дарунок, мій чоловік, знову в садок припхався з порожніми санчатами… Марта Григорівна на нього вже зацікавлено: і чого це він ходить сюди-туди, такий замислений, мрійливий, із санчатами… А цей тільки руками розводить: мовляв, я ж пам’ятаю, що садовив… А Марта йому: «Може, вчора?» Він одразу й погодився: «Може, й вчора…»
Ходив так кілька разів, санчата вигулював. Так Геник удома й залишився…
***
– Чоловіки, скажу я вам, загалом народ метикуватий. Якщо їм усе доступно розтлумачити.
Ось, наприклад, наш сусід. Машину собі купив. Побиту, пошарпану, але з бортовим комп’ютером. Цей комп’ютер бортовий, якщо давати задній хід, горлає: «Обережно – задній хід! Обережно – задній хід!» І все. Більше нічого не вміє. Але кричить. Голосно. Особливо о шостій ранку, коли ми ще спимо.
Я дуже спрокійно: «Доброго ранку, Васильку любий, як дружина, як діти, Васю? Так-так, – кажу, – авжеж чули, чули! Ми вже знаємо, так, у тебе на машині бортовий комп’ютер, ми вже всі-всі в курсі. Дуже круто, це дуже круто, бортовий комп’ютер, Васю. Нас питають: а хто це у Васі з машини лементує як божевільний? Як ідіот лементує, Васю! А ми всім відповідаємо: так то ж у Васі бортовий комп’ютер! І всі: о-о-о! У Васі – бортовий комп’ютер?! О!!! Оце круто!.. Але чи не хочеш ти його вимкнути, Васю? Або хоча б не давати задній хід у дворі? Або давати, Васю, але після восьмої ранку, Васю, тому що я розіб’ю, Васю, і твій бортовий комп’ютер, Васю, і твою тарадайку, Васю, і твою довбешку, Васю, і вікна у твоїй квартирі, Васю, якщо ця твоя іржава пришелепкувата сволота, Васю, ще хоч раз гавкне о шостій ранку про задній хід, Васю!!!»
І знаєте, дівчата, так ми з ним добре побалакали, такий він кмітливий хлопець виявився… Кивав, кивав… Усе зрозумів. Тиша вранці у дворі.
***
Гадаєте, якщо жінки – то лише про чоловіків?
От якщо сидить у кондитерській компанія дівчаток… так орієнтовно від двадцяти до дев’яноста двох років… І пожвавлено – кистями рук і плечима водять, і очі закочують аж за гривку… Це вони про що? Про чоловіків? Ха!
А про що?
Про політику? Про погоду? Про хвороби? Про футбол?
Аякже! Жартуєте? Це про важливе! Це про капелюшки.
Є в нас капелюшниця – полька Марися. Поетка… Таких капелюшків немає в жодному іншому місті світу: моделька «Маленька мама» або «Кокетка», або «Прогулянка», або «Панночка», або «Весняний вітер», або «Шоколадка», або «Дощик у Кракові», або «Княгиня Ольга». Господи мій, як це важливо! Як же це важливо!
І про рукавички, й про туфельки-черевички, і про парасольки. Аби парасольки та черевички – у тон капелюшкам. Ну і про головну мрію… Гомоніли б і гомоніли про це… Зараз усі завмираємо, дівчатка, – і ще раз… Отже…
– Щоб маленький ошатний бісерний дощик у чужому красивому маленькому місті…
– Щоби парасолька з рудими осінніми листочками…
– Капелюшок «Дощик у Кракові» в тон…
– І черевички зручні з хорошої шкіри…
– І рукавички строо-о-го по руці… Це важливо.
– Так-так… І щоб вечір… Щоб вимита бруківка…
– Щоб ковані чавунні ліхтарі…
– Щоб теплий дім…
– Запах ванілі…
– Кориці…
– Кави…
– Так-так…
– І нікуди не поспішати…
– І твої діти дорослі поряд…
– І також щоб нікуди не поспішали…
– І великий добрий пес кольору меду…
– Можна… І нема телевізора і газет…
– Точно…
– Ну і головне, еге ж? Дівчатка?..
– Так. Щоб розуміли.
– Щоб насправді нарешті розуміли, що потрібно жінці…
– Щоб розуміли…
– А жінці… Їй треба зовсім не багато…
– Щоб розуміли.
– Так-так… Щоб розуміли. І все.
Потім – помовчати. Погладити пальчиком кавову чашку, подумати, перезирнутись, усміхнутись… Зітхнути з розумінням…
