Карооким листочком клена я тобі надішлю листа…

– Обстеження триватиме півгодини, – повідомив лікар, коли за Лесею зачинилися білі двері із надписом «Комп’ютерна томографія». І дивлячись на стривоженого, напруженого Юрка, співчутливо додав: «Ви підіть погуляйте в парку. Погода сьогодні чудова».

Юрко механічно попрямував до виходу. Він вже давно не зауважував, яка погода. Але, мабуть, таки ліпше побути надворі, аніж у виснажливому чеканні під лікарняними дверима.

Сів на лавку, здмухнув поруч зі собою пожовклі кленові листки, вітер підхопив їх і поніс парковою алеєю.

  • Карооким листочком клена
  • я тобі надішлю листа,
  • хоч розлука іще зелена,
  • але туга уже густа.

У пам’яті виринули ці Лесині рядки, і Юрко відчув, як йому стиснуло горло. Вона написала їх невдовзі після їхнього знайомства.

Тоді теж була осінь, вони зустрілися в одному львівському товаристві, і відтоді Леся, якій через дитячий церебральний параліч було важко ходити, вже могла обпертися на сильну Юркову руку.

Ніжна, тендітна, чутлива, талановита… Невеличка на зріст і беззахисна перед цим жорстоким світом, та водночас – мужня в життєвих випробуваннях.

Вона настільки увійшла в його серце, наповнила його життя, що кожен день без неї був для нього сірим і порожнім.

Він різко припиняв розмови усіх тих, хто радив йому знайти собі здорову дівчину. Тільки Лесю він хотів бачити своєю дружиною! І коли після вінчання ніс її в розкішній білій сукні сходами Святоюрського собору, був найщасливішим чоловіком у світі!

Вони були щасливі 16 років. Їм заздрили (але ні, таким світлим і відкритим, як вони, не заздрять), радше – тішаться їхнім щастям, і, може, десь мимоволі згадують при цьому свої прикрощі: начебто і здоров’я міцне, і статки матеріяльні, а нема тої зворушливої любови і розуміння, як у Лесі з Юрком.

А вони залюбки ділилися цим щастям з іншими. Бог не дав їм діток, але до них так горнулися племінники, похресники, сусідські малі… Щедро обдаровували дітлашню, готові були прийти будь-якої миті на допомогу: чи то побавити якийсь час дітей, чи завезти власним автом у лікарню, чи слухати скарги інших на важке життя-буття, ніколи не перебиваючи і не скаржачись на власні проблеми… А коли синочок знайомих захворів на лейкемію, без вагань віддали для нього свої заощадження. «Бог не дав своїх діток, може, хоч якось допоможемо врятувати життя чужому маляті».

А тепер безжальний рак увірвався і в їхнє життя. Ні, він не увірвався. Він, мов гадюка, роками тишком-нишком уповзав в їхнє щастя, в їхнє життя, мостячись біля Лесиного серця, і простягаючи свої щупальця далі і далі…

Вони любили разом подорожувати. Особливо любили море. Але ніколи не обмежувалися засмаганням-купанням. Вивчали найближчі околиці, вирушали до музеїв, заповідників, мистецьких пам’яток. Того далекого вересня 2009 року вони повернулися з Криму, повні вражень. Руїни древнього Херсонесу, Нікітський ботанічний сад, Ластівчине гніздо, середньовічні квартали Євпаторії…

Але от халепа – звідкись у Лесі узявся надокучливий, виснажливий кашель. Цілий місяць лікувалася, ледве минув. Через кілька місяців дивні напади кашлю повторилися. Зробили рентген – начебто усе гаразд. Наступного літа знову вирушили на море – морський клімат має вилікувати слабкі бронхи.

Але після повернення з Болгарії Леся знову прокашляла цілий місяць. І начебто запалення нема, і повторний рентген нічого загрозливого не показує, а напади кашлю сказати слова не давали!

Отак щороку вони вирушали у свої літні мандрівки, пізнавали світ, вивчали мови. Привозили своїм племінникам-похресникам, батькам і друзям заморські дарунки…

Але щоразу той кашель нагадував про себе. Після останнього літнього відпочинку на морі вирішили знов обстежити Лесю. Дільнична лікарка приписала антибіотики – жодного результату. Кинулися до приватної клініки, зробили аналізи, – ну мусить бути якась причина того кількарічного кашлю! Пройшли обстеження на комп’ютерному томографі.

…Лікар довго вдивлявся в результати обстежень і нарешті тихо сказав: «Вам треба в онкологічну клініку».

Юркова рука, що тримала Лесю, уперше за багато років здригнулася, і Лесині ноги підкосилися…

А в онкологічній клініці і у Львові, і в Києві їм, не приховуючи правди, сказали: «Рак легенів. На жаль, вже четверта стадія. Вже є метастази». Ще їм сказали, що цей вид раку легень здебільшого виявляють вже на 4 стадії…

– Мені шкода, що я сама не можу ходити по лікарях. – дивлячись на білого, як крейда, Юрка, сказала Леся, коли вони зачинили за собою двері онколікарні. – Я б не говорила тобі про цей діягноз, щоб ти не переживав…

– Це не лікується, – безжалісно сказав завідувач відділом хіміотерапії. – Ваше тіло хіба може стати «піддослідним кроликом» для експериментальних ліків.

Юрко не хотів, щоб Леся ставала піддослідним кроликом. Він не міг повірити, що Лесю неможливо вилікувати і кинувся шукати допомоги в закордонних клініках.

Тяганина із продовженням віз, купа бюрократичних перешкод і збирання якихось безглуздих довідок, 2 місяці втраченого часу, і ось – вони у Варшаві.

Перший цикл хіміотерапії. І от тепер – обстеження на томографі, чи призначене лікування дає результати.

…«На жаль… Процес надто поширений, щоб можна було щось зробити» – ці слова лікаря, що простягав диск зі знімком після обстеження, Юрко сприймав як у тумані.

Але він знайшов у собі сили посміхнутися Лесі, що чекала його за дверима.

– Усе добре. Повертаємося додому. Ти трохи зміцнієш, і ми приїдемо на чергову «хімію» – погладив її по голій голівці в білій шапочці. – Ми все з тобою подолаємо!

До трапу літака «Варшава-Львів» Лесю він ніс на руках, вона вже не могла стояти…

– Ви боїтеся більше, ніж вона, – сказав священик Лесиній мамі і Юркові, вийшовши з палати після Лесиної останньої сповіді. – Вона сказала, що там, за межею, її чекає люблячий Бог, і колись всі ми зустрінемося в Його світлій присутності. Я би сам хотів мати таку віру і мужність у час свого відходу із цього земного життя.

…Леся відійшла уранці. Тихо зітхнула і закрила очі.

Так і не встигла потримати в руках «Пізнавальну абетку», яку приготувала до друку… Так і не зустрілася з друзями, яким відмовляла в зустрічі, бо не хотіла, щоб бачили її кволою і виснаженою. «Одужаю, то й зустрінемося!».

– Як тепер жити далі? Навіщо? Для кого? – думав Юрко, стоячи над свіжонасипаною могилою коханої.

І раптом у його пам’яті зринули Лесині рядки:

  • В цім терпкім, як цитрина, світі,
  • де слова непідвладні вустам,
  • я гарячі серпневі привіти
  • через осінь тобі передам.

“Я передаватиму тобі привіти щодня, – шелестів пелюстками троянд і лілій вітер, – тільки ти не втрачай жаги до життя! Прийде час, і ми обов’язково зустрінемося. Лише цінуй кожен прожитий день, не віддавай його на поталу сумові і розпачу».

Юркова душа раптом наповнилася спокоєм. Він вже знав, що завтрашній ранок розпочне з упорядкування Лесиних віршів, що буде опікуватися виходом у світ вже готової до друку Лесиної абетки. І незабаром малюки вивчатимуть літери за допомогою Лесиних віршиків. Як там віршик на літеру “Ж”?

  • Жвавий женче, не жни жита,
  • Бо в жовтому житі
  • Жовтуватому жукові
  • Й жайворонку жити.
Наступна

Снігова баба з трояндою

Оксанка прокинулася від стуку у вікно. Що це: продовження сну чи реальність? Щойно їй снилося, ... Читати далі

Попередня

Різдвяна мелодія

Вона майже ніколи не святкувала свого дня народження того дня, коли, власне, народилася – 2 ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *