Притчі 
У чистім полі поблизу дороги височів Обеліск, витесаний з каменю на честь правління далекого в часі воєначальника, який при житті захопив багато земель. Неподалік ріс Кущ. Не маючи іншого співрозмовника, Обеліск часто зверхньо заговорював до Куща:
– Ти бачиш, який я високий? Це тому, що мене звели в пам’ять про знаного полководця, який підкорив навіть найбільші і найсильніші народи. Як блищить золото в дорожній пилюці, так блищало його володарювання. Мене видно на багато миль із обох боків шляху. Я – орієнтир, а ти – притулився біля моєї слави. Біля мене зупиняються, щоби поглянути на висічені письмена, що свідчать про подвиги! А ти виріс із занесеної вітром насінини і такий звичний, що на тебе ніхто й не гляне!
Кущ вимушено сусідив із задавакуватим Обеліском, не шукаючи слів для захисту. А той мало не щовечора, коли Сонце схилялося до заходу, нахвалявся:
– Ти знаєш, яку велику тінь я кидаю на землю? Вона оперізує тебе повністю і йде в глибину поля на кілометри! Тобі її не осягнути, не побачити, бо ти малий ростом. Кожна тварина тремтить і згадує мене, як потрапить у мою тінь. А скільком травам я перекриваю Сонце! І вони не можуть не зважати на мене. По моїй тіні навіть визначають пору дня! А твою тінь і порівняти з моєю не можна!
Якось ту мову почув чоловік, який чимчикував дорогою на прощу, та й спинився перепочити під кущем і зблизька придивитися до пам’ятного каменя. І відповів Обеліскові:
– Видиш, каменю, усе живе – квітка, травинка, дерево горнуться до Сонця, прихиляються до нього. Не тягнуться до нього лише мертві, як ти. Тільки ти закостенів у впевненості своєї вищости. Коли Сонце на сході, рослини прагнуть сходу, коли на заході – заходу. І тим скорочують тінь, але повніше вбирають у себе життя, що йде від Сонця. Найбільше Сонця тоді, коли воно в зеніті, і тіней нема взагалі. І чим більше воно віддаляється від тебе, тим більше виростає тінь і холоднішає твоє серце. А в холодному кам’яному серці нема щастя. Ти – жалюгідна споруда, яка велике зло має за велике добро, бо ніколи не знала справжнього добра. Тобі перепало тільки найгірше.
Почувши таку мову, Обеліск замовк, не знаючи, що відповісти. А подорожній піднявся на ноги і, підійшовши до витвору людських рук, доторкнувся до витесаних на камені чорних літер, що свідчили про зло. А далі знову заговорив:
– Найвище, над усіма – Творець багатьох світів, Бог світла і добра. І Кущ, радіючи життю, прославляє саме Його – найбільшого, найпотужнішого Отця людини і всього живого. А ти своїм вивищенням прославляєш лише зло людини. Як же далеко ти відійшов од істини і як далеко відійшов від любови! Попереду в тебе ще довга дорога до справжнього щастя.
– І що ж це за дорога? – спитав зацікавлений Обеліск, бо ніхто ще з ним не говорив так, як цей подорожній.
– Спочатку ти упадеш, бо постарієш. З часом на тобі зітруться літери і велика частина тебе стане дрібним порошком. Настільки дрібним, що разом із польовим насінням потрапиш в їжу тваринам. Там засвоїшся їхнім нутром і будеш мислити так, як вони. Спочатку частка, а потім і вся твоя душа перейде в душу живої істоти. Тільки тоді будеш прославляти найвищого Творця. Але навіть найдовший шлях вартує своєї мети. Бо на його завершенні твоє щастя вбереться у вічність і стане повним.
Прочанин поплескав долонею по схолоднілому камені і пішов під кущ спочивати.
