Людині бійся душу ошукати

За вікном уже почало світати, а Іванка сиділа перед монітором комп’ютера і вкотре переглядала відеокадри з флешки, котру їй учора увечері передав Олег.

Серцем вона відмовлялася вірити в те, що бачила, тому знову і знову ставила відео на перегляд. Урешті поривчасто встала з-за столу, і горнятко з кавою, яке ненароком зачепила, перекинулося на клавіятуру. Але Іванка лише втомлено й збайдужіло ковзнула поглядом по залитому кавою ноутбуці і безсило впала на ліжко. Що їй той новий зіпсований ноутбук, як вона щойно переконалася в підступі й лицемірстві близької людини…

Боже, невже можна отак лукавити? Кому ж тоді тепер вірити в цьому житті?

Біль, мов сталевим обручем, стиснув голову, закололо в серці… Треба піти взяти краплі з аптечки, а нема сили встати. Взагалі, нема ні на що більше сили. Заснути б оце хоч на годинку…

Поринула у важкий напівсон лише тоді, коли годинник пробив восьму ранку. А за годину її розбудив дзвінок мобільного:

«Іво, ну що, ти готова до поїздки? – защебетала в слухавку Оля. – Може, ще пробіжимося нині крамницями?»

– Я не зможу поїхати до Болгарії, Олю. Конче маю залагодити ще деякі справи.

– Як же я без тебе? – почала журитися Оля, але Іванка перебила її: «Їдьте без мене. Повір, я справді не можу. Даруй, мушу бігти».

І поклала слухавку. Не хотіла більше чути її голос, не могла просто фізично…

Вони були більше, ніж двоюрідні сестри. Разом виростали, разом стільки пережили… Скільки себе Іванка пам’ятає, – Оля завжди поруч. У баби з дідом на канікулах, в університеті на філологічному факультеті і в студентському гуртожитку, на першій практиці в школі… У них не було таємниць одна від одної. Вони разом переживали розчарування, тішилися і разом сумували. Оля була хресною мамою Іванчиної доньки, а Олин син – Іванчиним похресником.

Коли в нелегкі 90-ті Іванка подалася на заробітки до Італії, кликала з собою і Олю, але та чомусь боялася закордону. «Ліпше вже я тут буду з хліба на воду перебиватися…»

Через кілька років Іванка повернулася з Італії зі стартовим капіталом на власну справу, про яку мріяла все життя. Оля на той час була безробітною.

– Чому ти молода, розумна, з вищою освітою маєш від когось чекати милості? Створімо разом мережу крамниць! – агітувала Іванка.

– Розумієш, Іво, я – людина творча, який з мене організатор… От продавцем до тебе в крамницю піду!

– Ех ти! – картала сестру Іванка. – А я думала, що ми будемо компаньйонками. Світ зараз непевний, бізнес треба починати з людьми, яким цілковито довіряєш. Але що ж… Добрі продавці нам також знадобляться!

Скільки зусиль довелося витратити Іванці на те, щоб у центрі міста нарешті запрацював її «Мудрагелик» – крамниця канцтоварів, шкільного приладдя, підручників і дитячої художньої літератури…

Це був нетиповий магазин. Для відвідувачів тут часто відбувалися конкурси, розіграші, різні майстер-класи, був куточок для малюків, в якому вони могли розважитися…

Той, хто хоч раз побував у «Мудрагелику», купував усе до школи тільки тут.

Оскільки Іванка працювала над створенням мережі «Мудрагеликів», таки переконала Олю очолити крамницю. Усі питання з реєстрацією, ремонтом й іншими складними питаннями вже були позаду. Крамниця мала своїх постійних покупців, і Оля після певних вагань погодилася на пропозицію сестри. Не святі ж горшки ліплять…

Справи в «Мудрагелика» йшли чудово, невдовзі крамниця розширилася ще одним залом, але перед його відкриттям Іванка вирішила провести інвентаризацію. Її результати шокували: бракувало книжок і товарів на 30 тисяч гривень. Отож, виходить, що щомісяця хтось цупив товару на кілька тисяч гривень… У своєму персоналі була певна, отож треба було мінімізовувати можливості крадіжок з боку покупців та професійних злодюжок.

Іванка почала консультуватися з директорами інших крамниць, вивчати різні способи запобігання крадіжкам. За кілька місяців, перед впровадженням системи відеоспостереження ще раз провели переоблік. На цей раз бракувало товару вже на 40 тисяч!

Оля розплакалася. Як же так? Вона ж як директор крамниці вже так стежила…

Іванка сама була розгублена: як казали їй колеги з інших торгівельних мереж, це надто великі обсяги крадіжок, ймовірно, до цього причетні працівники… Але вона цю думку безапеляційно відкинула. Працівникам – Олі та ще двом продавчиням, своїм товаришкам, цілковито довіряє.

Напевно, внадилися якісь професійні злодюжки, вивчили усе достеменно, і в час найбільшого напливу покупців цуплять ходовий товар…

Ось-ось має бути встановлена система відеоспостереження, і тоді виявимо тих безсовісних крадіїв.

Встановлювати камери мав наречений Іванчиної доньки Олег, якого Іванка в останні місяці роботи також долучила до роботи в крамниці.

А Іванка тим часом взяла для себе, Олі та її сина 3 путівки до Болгарії. Липень – місяць затишшя в крамниці, Олег дасть собі раду, він запланував собі відпустку на серпень. А вони нарешті відпочинуть коло моря. Ті дві путівки були для сестри й племінника-похресника подарунком, адже обоє в липні святкували ювілеї – Олі виповнювалося 45 років, а племінникові – 20.

Воно начебто й задорогі подарунки, навіть для «круглих» дат, але це ж одні з найближчих для неї людей, а вона, дякувати Богові, має можливість… То чому б не зробити рідним приємне?

До поїздки залишалося 4 дні, як Олег прийшов одного вечора геть збентежений, і не вдаючись до зайвих пояснень, просто попросив переглянути відео на флешці, яку приніс.

«Після цього ви зрозумієте, звідки в крамниці такі недостачі….»

– Але хіба відеокамери вже діють? – здивувалася Іванка.

– Даруйте мені мою «самодіяльність», але я встановив їх на вихідні, не попередивши нікого про це. Річ у тім, що я вже не перший місяць мав певні підозри, але не хотів безпідставних звинувачень… Тиждень відеоспостереження (дівчатам я казав, що поки що йдуть лише підготовчі роботи) розкрив усі карти: пані Оля просто не «проводила» товар через касовий апарат. От придбає покупець енциклопедію за 200 гривень чи шкільний наплечник за пів тисячі, стоїть біля каси, роздивляється куплене та й не нагадує про чек. Пані Оля й «забуває» його видати, а виручену суму за покупки – у власну кишеню. Втім, погляньте самі…

– Ні, я не вірю, тільки не Оля! Вона не могла мене так обдурювати! Вона так плакала після переобліку! Та ми з нею знаємося від народження…

– Перегляньте, будь ласка, відео, – ще раз попросив Олег. – Мені шкода…

І ось після тієї безсонної ночі та неодноразового перегляду того відео – оцей дзвінок Олі.

Ні, вона поки що нічого їй не скаже про відео. Путівки в Болгарію – це її подарунок сестрі та її синові, не забиратиме вона ж його назад…

Хай їде і спокійно відпочиває в Болгарії. Хай спокійно відпочиває…

Якась втома від життя і знеохочення до всього накочувалися на Іванку, і їй не хотілося нічогісінько в цьому житті, хіба що вернутися в дитинство, де вони з Олею (знову з Олею!) рвали черешні в сільському садку і ховалися в копиці свіжоскошеного сіна… Як добре було у світі дитинства, а це, доросле, життя буває таким жорстоким…

…За 10 днів у квартирі Іванки пролунав дзвінок: щаслива Оля сигналізувала про своє повернення.

– Такий чудовий відпочинок! Дякую тобі! Готова вже завтра приступити до роботи з подвійним ентузіязмом! До речі, привезла тобі твою улюблену болгарську приправу «Шарену сіль».

– Дякую, Олю. Але залиш цю сіль собі. Кажуть, щоб пізнати людину, треба з нею з’їсти пуд солі. Ми з тобою з’їли за наше життя більше, і я думала, що знаю тебе, як саму себе, вірю тобі, як собі… Вірила… А щодо ентузіязму, то я бачила, як ти виявляла його, коли залишалася в нашій… у моїй крамниці сама. Олег встановив відео ще до вашої поїздки в Болгарію.

– Ах так, тихцем підглядали за мною?! Та що тобі ота недостача при твоїх статках…

– Маєш рацію, це можна пережити… Втрата грошей не така болюча, як втрата довіри. Знаєш, як у Ліни Костенко «Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони, як ріки… Людині бійся душу ошукать. Бо в цьому схибиш, – то уже навіки».

Оля ще хотіла щось сказати, але Іванка поклала слухавку.

«Боже, допоможи тільки, щоб це моє розчарування не породило зневіри до інших людей, – попросила подумки. – Я й далі хочу вірити людям. Хоча тепер буду значно обачнішою!».

Наступна

Дивовижний день

Цей сажотрус із жеку – як Господнє підбадьорення серед побутових негараздів і космічних рахунків за ... Читати далі

Попередня

Мене врятувала твоя любов

– Мені набридли ці злидні, хвороби і безпомічність. Навіщо ти взяла мене, – щоб я ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *