Притчі 
На підході до передгір’я притулилася до порослого деревами пагорба невелика хатина. Попри неї уздовж видолинка прямувала стежка, видираючись на пагорб довгим рядом міцних кам’яних сходинок. Перед вікнами хатини росли мальви.
Хто минав обійстя, не міг надивуватися миловидності і барвистості квітів, що були дуже гарними. Та декотрі подорожні, зосереджуючись на сходинках, їх не помічали. І від того квітам ставало прикро. «Такі сірі, непримітні, а люди опускають до них свої очі, – думали Мальви, – вони ж негарні! По сходах топчуться, а нас дбайливо доглядають, як і має бути. Бо ми на подвір’ї найкращі! Тільки нами можна захоплюватися.» І вони ще більше запишалися, стараючись не дивитися на своїх вимушених сусідів.
А Сходинки чули цю мову, та не відповіли на неї, бо їхньою природою було стояти, не зважаючи на удари долі. «Так і є, – думали, – краси не маємо. Та що нам до думки Мальв, – наша справа тримати стежку, щоби на крутому схилі не звалилася в долину.»
Та ось хатина постаріла, похилилася. І господарі вирішили переїхати в новозбудовану оселю. Як Мальви не розкривали свої рожеві квіти до сонця, як не похитувалися граційно на вітрі, ними уже не милувалися. Люди радісно вешталися крутим пагорбом униз-уверх – переносили речі, ще й примовляли: «Ці сходи нас рятують. Без них нам було б ще й як сутужно». А квіти скрушно хитали головами, не розуміючи, що відбувається. Згодом хатина запала до землі, і її розібрали. Мальви давно пропали. А люди й далі, йдучи стежкою до села, спускалися сходинками додолу і піднімалися вгору, вертаючись назад. «У цих сходів приємний природний колір, – зауважив якось літній чоловік. – Вони так органічно злилися з пагорбом. Багатьом поколінням людей знадобилися і ще послужать». «Справді дуже гарні сходи» – милуючись, із приємністю відповів йому співбесідник.
Почувши ці слова, Сходинки здивувалися, бо й досі мали себе за некрасивих. Вони добре виконували своє призначення і любили цей пагорб і все довкола, навіть Мальв, і тому почувалися щасливими. Іноді було важко, коли люди навмисно розхитували їх то з одного боку, то з другого чи коли, вивищуючись над ними, мали їх за ніщо. Та Сходинки знали, що тримати багатьох – почесно, навіть, якщо ті, кого тримаєш, і не усвідомлюють цього. Та лише тепер відчули себе в повній гармонії зі світом, бо побачили, що їх люблять і навіть вважають красивими.
Вони пригадали Мальв і пошкодували, що ті вже не прикрашають їхнього буття. Бо квіти приємно милували око і породжували радість від краси життя. Вони були ще незрілими своїм розумом і не знали, що для загального цілого важливіші не ті, кому годять, а ті, які самі опікуються меншими.
«Напевно, – подумали Сходинки, – треба було розповісти їм, яке то блаженне відчуття, коли всім довкола ведеться добре. Можливо, те переконало б Мальв не просити до себе великої уваги і вижити навіть без особливого догляду.» Бо час розсуджує так, що хто багато вкладає для спільного, тому додається і те мале, чого йому бракує, а хто просить багато за своє мале, той не матиме ні великого, ні навіть малого.
