Притчі 
Висячи немов великі перезрілі смокви, зграя летючих мишей тієї ночі прилетіли туди, щоб головою вниз споглядати Подію з гілки смоківниці, – для нас позиція дуже незвичайна, але для них нормальна, відпочинкова.
Минув якийсь час і летючим мишам вже було досить того споглядання догори ногами, тож вони почали пурхати, як гігантські метелики, щораз ближче до печери, наражаючись на гнів пастухів та викликаючи страх у жінок, які заходили туди.
Уявіть собі на хвилинку, що ви – летюча миша. І геть не розумієте, чому інші мають щось проти вас. Ви, так само, як і люди, – ссавці, до того ж ще й умієте літати, чого вони ще й досі не навчилася. Ваш слух надзвичайно гострий, здатний сприймати ультразвук, про який людина знає тільки з книжок. Чому ж така ворожість і галас?
Хай там що, та, зустрівшись із таким «теплим» прийом, зграя летючих мишей з почуттям власної гідности повернулася на дерево і повисла на смоківниці, нагадуючи смокви. Однак самки відразу ж стали хвилювалися, бо на перекличці бракувало однієї з них, тієї, яка народила кілька тижнів тому і яка, як це прийнято в летючих мишей, носила своє маля, прикріпивши до свого живота.
Ніщо не могло зарадити їхньому горю: як така ніч, що мала б стати втіхою для всіх, могла перетворитися для них у джерело болю? Самки довго не завагалися – вони покинули смоківницю і полетіли в печеру, туди, де була Марія. Усередині вони спричинили трохи сум’яття: святий Йосиф схопив довгу палицю і почав махати нею в повітрі, деякі пастухи взялися кидати пригорщі камінців, а жінки несамовито репетували. Лиш Марія відразу все збагнула:
«Вони хочуть нам щось сказати! Заспокоймося і послухаймо!» – сказала Вона впевненим голосом.
Але хто може зрозуміти мову летючих мишей, які, замість звуків, видають ультразвуки? Тільки Бог може. І властиво тієї ночі Він зрозумів їх досконало.
Дитятко легесенько підняло своє рученя і вперше наблизило до личка, потім, дивлячись на свою маму, запхало в ротик великий палець і почало його ссати. Ніхто в замішанні не помітив цього, але Марія відразу ж зрозуміла:
«Вони загубили одну зі своїх самок з дитиною, – сказала Марія не сумніваючись. – Пошукаймо її, уважно дивіться під ноги».
Отож усі почали шукати, хто там, хто сям, рухаючись немовби на роликах. І врешті-решт летючу мишу було знайдено, згорнена парасолею, щоб захистити своє дитя, вона лежала саме там, де й слід було сподіватися: поряд з олійною лампадкою, осліплена її яскравим світлом.
Марія зразу зрозуміла, що має робити: взяла тремтливе тільце і поклала на долоню, другою долонею накрила його, тоді вийшла з печери, почекала трішки і, відкривши долоні, побачила, як летюча миша полетіла в темряву.
Звісно, це незначна подія, та не зовсім: з тієї ночі і впродовж усього часу, поки пресвята родина ночувала в печері, ціла зграя вдячних летючих мишей, щойно наступала ніч, закривала вхід комарам, мушкам і всяким надокучливим комахам, які хотіли потрапити в печеру. Можливо, вони це зробили для того, аби нам пригадати, що наші крики болю, часто німі, завжди почує Той, хто є Господом звуків серця, повітря і цілого всесвіту.
