Усе життя я соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася мені потворною. Жили ми бідно. Батька я не пам’ятав, а мати… Хто дасть хорошу роботу, такій як вона, – одноокій. І якщо мене мати прагнула одягнути трохи краще, і в школі я не відрізнявся від однокласників, то вона в порівнянні з мамами інших дітей, такими гарними і ошатними, здавалася потворною жебрачкою.
Я, як міг, приховував її від друзів. Але одного дня вона взяла, і прийшла до школи – просто скучила. І підійшла до мене при всіх! Як тільки я крізь землю не провалився. Лютуючи втік, світ за очі. А наступного дня, звичайно ж, уся школа тільки і говорила про те, яка в мене потворна мати. Ну, чи мені так здавалося. І я зненавидів її. “Вже краще б у мене взагалі не було матері, ніж така, як ти, краще б ти померла!” – кричав я тоді. Вона мовчала.
Найбільше я хотів скоріше піти з дому, піти від матері. Та і що вона могла мені дати? Я старанно вчився в школі, потім, щоб продовжити освіту, переїхав у столицю. Почав працювати, одружився, придбав будинок. З часом з’явилися діти. Життя посміхалося мені. І я пишався тим, що всього досяг сам. Про матір я і не згадував.
Але одного дня вона приїхала в столицю і прийшла до мого дому. Діти не знали, що це їх бабуся, вони взагалі не знали, що в них є бабуся, і почали сміятися над нею. Адже моя мати була такою потворною. Давня образа захлеснула мене. Знову вона! Тепер хоче зганьбити мене перед дітьми і дружиною?! “Що тобі тут потрібно? Вирішила налякати моїх дітей?” – шипів я, виштовхуючи її за двері. Вона промовчала.
Пройшло декілька років. Я досяг ще більших успіхів. І коли зі школи прийшло запрошення на збори випускників, вирішив поїхати. Тепер у мене не було причин соромитися. Зустріч пройшла весело. Перед від’їздом вирішив побродити містом і сам не знаю, як вийшов до свого старого дому. Сусіди упізнали мене, сказали, що моя мати померла, і передали її листа. Я не особливо засмутився, та і лист спочатку хотів викинути не читаючи. Але все-таки розкрив.
“Здрастуй, синку. Пробач мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала у твій дім. У тебе красиві діти і я зовсім не хотіла їх лякати. Вони так схожі на тебе. Бережи їх. Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але коли ти був зовсім маленьким, з тобою сталося нещастя, і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла тобі допомогти. Ти всього добився сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам і пишалася тобою. І була щаслива. Твоя мама”.
Шануй батька твого і матір – це перша заповідь з обітницею: щоб тобі було добре і щоб був ти довголітнім на землі. (Послання до Ефесян св. ап. Павла 6:2,3)