Мене врятувала твоя любов

– Мені набридли ці злидні, хвороби і безпомічність. Навіщо ти взяла мене, – щоб я все це терпів? – Дмитро грюкнув дверима так, що зі стіни відпав шматок штукатурки.

– Що там, Наталю? – кволим голосом озвалася із сусідньої кімнати прикута до ліжка після інсульту мати, і Наталка кинулася до неї.

– Нічого, все гаразд, – прошепотіла, не маючи сили тамувати сльози, що готові були вирватися з її грудей нестримним риданням.

«Навіщо ти взяла мене?» – ті слова, наче молотом били по голові.

А й справді, навіщо? Вони з Ігорем були щасливою молодою сім’єю, а коли через кілька років подружжя з’ясувалося, що Наталя не може завагітніти, чоловік запевняв, що ніколи не полишить її через бездітність, що вони будуть щасливими і удвох.

А вона марила дитям, не могла спокійно проходити повз дитячі візки, щасливих молодих мам і малят на дитячих майданчиках. Робота, яка колись так була їй до душі, тепер завдавала болю. Вона була редактором відділу молоді та сім’ї в місцевій газеті, і їй часто доводилося писати про щасливі сім’ї. Ні, вона не втратила здатности радіти чужому щастю, але в такі хвилини гостро відчувала власну неповноцінність.

Взяти маля з сиротинцю – це була її ідея. Ігор дуже довго опирався їй. «У цих дітей погана спадковість!». Але вона таки вмовила коханого.

«Я бачу, наскільки це важливо для тебе – відчути себе мамою. Та й мені, якщо чесно, також захотілось вже мати сина», – сказав одного вечора Ігор, і щаслива Наталя вже промовчала про те, що хотіла би взяти дівчинку.

Колись Наталя готувала статтю про місцевий будинок маляти, отож мала візитівку директора.

Наступного ж ранку після розмови з чоловіком зателефонувала туди.

– О, вітаю вас, дуже приємно! Знову хочете завітати до нас? – зрадів директор.

– Так… Але не як журналістка… Ми з чоловіком хочемо всиновити дитину…

– Радий був би допомогти, але поки що діток на всиновлення не маємо. Є, правда, один дворічний хлопчик, але його маму ще не позбавлено батьківських прав. Хоч, гадаю, це справа часу. Вона пиячить і веде аморальний спосіб життя… А хто батько – невідомо…

– Ми будемо чекати рішення суду. А поки… Можна нам познайомитися з Дмитриком?

…До зустрічі з малим подружжя готувалося тиждень. Солодощі (лише натуральні і нешкідливі для маляти!), фрукти, кульки, величезна яскрава машина… Ігор ледве заніс усе це до ігрової кімнати сиротинцю, де мала відбутися зустріч. У Наталі ж тремтіли руки, і вона ніяк не могла опанувати себе від хвилювання.

Бентежні миті чекання, і ось – на порозі директор з маленьким кучерявим хлопчиком.

– Дмитрику, поглянь, все це для тебе!

Малий зацікавлено глянув на подарунки, а потім – вже насторожено – на незнайомих чоловіка й жінку. І раптом – щиро, широко усміхнувся до них.

– Мій маленький! – обняла дитину Наталя. – Ти – просто надзвичайний!

За кілька місяців вони стали офіційними батьками Дмитрика, і їхнє двокімнатне помешкання завирувало дитячими пустощами і дзвінким сміхом малого.

Наталя наче розквітла, та й Ігор прикипів душею до малого. Гуляв з ним у парку, брав на риболовлю, купував іграшкові інструменти і залюбки бавився з сином. «Навчу його, усього, що вмію сам, буде нам помічником…»

…Перші проблеми із Дмитриком почалися в 12 років. Став якимось неслухняним, їжакуватим…

– Вік підлітковий, – заспокоювала себе Наталя.

Але що далі – то було гірше. Якась недитяча агресія на зауваження учителів (а батьків удома – то й поготів), прогулювання уроків, і найжахливіше – з дому почали пропадати гроші та речі. З’ясувалося, хлопець курить і «зависає» на комп’ютерних іграх та картах.

Намагання довірливо порозмовляти з Дмитриком, а потім – суворі бесіди та різні виховні заходи були марними. Коли довелося на двері вітальні повісити замок, аби Дмитро не вносив з хати речей, Наталя не витримала: «За що нам таке пекло вдома?».

– Це погана спадковість, – приречено зітхнув Ігор. – Я ж казав колись…

* *

З бідою Дмитро закінчив 9 класів, ледве «тягнув» училище… Щодня удома були конфлікти і з’ясування. А тут ще й Наталину маму розбив інсульт, довелося її забрати до себе.

Дмитра дратувала хвора старенька, і він не приховував цього роздратування.

– Мені набридло все це! – кричав хлопець, обурюючись нестатками в дома, адже надворі були непрості 90-і роки.

– І мені вже досить цього всього! – не витримав одного разу Ігор. – Забирайся геть звідси, зрозумів? Іди туди, де тобі буде добре!

– І піду! – гримнув дверима Дмитро.

– Ігоре, це ж дитина ще. Навіщо ти так? Побіжи за ним, треба по-доброму…

– Дитина? Хіба я не казав тобі, що не хочу ніякої чужої дитини, а ти вперлася на своєму. І що тепер? Я стомився вкрай… Я хочу нормального життя, я вже забув, що це таке…

– Іди по нього, спробуй поговорити з ним як батько, – тихо попросила Наталя.

– Ні, не батько! І не син він мені! – скипів Ігор. – Пішов, і добре! Він вже дорослий. Що могли, – ми зробили для нього.

– Я не зможу бути спокійною, не знаючи, де він ночує, що робить… Він же пропаде геть у житті, упаде на саме дно… – плакала Наталя.

– А про мене ти подумала? – вибухнув Ігор. – Та я пропаду від такого життя ще швидше!

Того вечора Ігор уперше повернувся додому нетверезим. А Дмитро не повернувся взагалі.

Наступний ранок подружжя зустріло в глухій мовчанці. Неначе розірвалася спільна струна їхнього життя, залишивши по собі біль і відчай.

Минали дні за днями. Дмитро не відповідав на Наталині дзвінки, а коли з училища зателефонували і пригрозили, що відрахують за пропуски занять, Наталя помчала до директора.

– Не відраховуйте! Він не винен, це спадковість погана…, – сумбурно пояснювала вона в училищі. – Але в кожного з нас є щось добре, я вірю, воно обов’язково заговорить у ньому. Я молюся щодня за цю чужу-свою дитину, я вірю, що він повернеться і додому, і в коледж.

Дмитро повернувся за тиждень. Замкнутий, похмурий, маломовний.

«Доведеться вам потерпіти ще мене рік. А там закінчу училище, і зітхнете вільно. Зітхнете, правда ж?» – мовив зі злістю.

– Ні, плакати буду! – зіронізував Ігор і демонстративно вийшов з хати.

– Дмитрику, – все буде добре, – хотіла обняти сина Наталя, але він відвів її руку і поспішив до своєї кімнати.

А за місяць на Наталю очікував новий удар долі. Її Ігор, що почав при кожній нагоді і без нагоди зникати з дому, одного вечора, не дивлячись їй в очі сказав: «Мені шкода… Але наші стосунки вичерпали себе. Між нами не лишилося вже нічого, – тільки самі клопоти – побут, твоя хвора мама, цей нестерпний хлопчисько, за якого ти переживаєш більше, ніж за мене… Я мушу відпочити від цього всього…»

Наталя безсило опустилася на крісло і заплющила очі, щоб не бачити, як Ігор пакує валізи…

Вона важко відболіла цю розлуку. Лише молилася, щоб не озлобитися на того, кого вважала своєю опорою, і хто так боягузливо втік у найважчу мить.

Геть знесиліла, втратила апетит, і коли відчула, що з нею справді щось коїться, пішла до лікаря.

– Коли у вас востаннє були місячні? – поцікавилася лікарка, і Наталя лиш тепер усвідомила, що вони вже давно мали бути!

…Вона не знала, сміятися чи плакати, коли побачила 2 рожеві смужки на тесті для вагітности. Боже, невже вона вагітна?

Не вагаючись, набрала телефон Ігоря.

– Тепер усе зміниться! – хотіла сказати йому. – Ми знов будемо щасливими, і Дмитрик виправиться, ось побачиш!

– Ало! – голос Ігоря був холодно-відстороненим.

– Ігоре, я хотіла сказати тобі…

– Насамперед я хотів сказати тобі, що ми маємо розлучитися. Я зустрів іншу жінку, і не взмозі боротися зі своїми почуттями. Нарешті я вдихнув життя на повні груди. Я не хочу бути з тобою із жалю. Думаю, що й тобі це не потрібно. Будь ласка, зрозумій і не осуджуй. Бажаю, щоб і ти знайшла свою долю. Не хотів засмучувати тебе, але мушу сказати щось дуже важливе: скоро я стану батьком… Бажаю і тобі щастя…

Наталя випустила слухавку з рук.

Не пам’ятає, як дійшла додому, як упала на канапу і беззвучно заридала. Їй здалося, що не має сили жити далі, не має, навіть якщо під її серцем б’ється дитя…

– Що, що з тобою? – Дмитро уперше був якимось розгубленим, дивлячись на безсилу Наталю з припухлим від сліз обличчям. – Та не переживай ти так! Скоро я піду вже геть. Уже б пішов, та не маю куди. Потерпи ще трохи. А там собі когось заведеш, он як татко… І будете щасливі, ніхто вам життя не псуватиме.

– Не йди, Дмитрику! – раптом тихо попросила Наталя. – Не залишай мене саму! Ми подолаємо все це. Я не буду щасливою без тебе.

Якби хтось зазирнув тієї миті в очі Дмитра, – зухвалого, цинічного парубка, – то побачив би в них непрохані сльози…

…Через пів року Наталя народила хлопчика, і Дмитро несподівано для себе виявився найкращою нянькою для малого братика. «Але ти ж гляди, не думай, що тобі все можна! – примовляв до малого. – Дисципліна мусить бути! По собі знаю!»

– Як же позитивно на тебе впливає твоя Олеся! – тішилася Наталя, що Дмитро вже кілька місяців зустрічається з хорошою дівчиною.

– Олеся – справді чудова. – сказав якось Дмитро. – Але знаєш, що мене врятувало в цьому житті? Твоя любов…

* *

– Ти погарнішала, Наталю, – це було перше, що сказав їй Ігор, коли вони несподівано зустрілися в крамниці «1000 і одна дрібниця».

– У моєму житті тепер двоє чоловіків, отож мушу бути у формі, – пожартувала вона.

– А я тепер сам… – не зрозумів Наталиного жарту чоловік. – Ілона виявилася корисливою молодичкою, яка до того ж симулювала вагітність, щоб я з нею одружився…

– Мені шкода…

– Я не раз хотів подзвонити тобі, але почуття вини не давало мені це зробити. Надто пізно я все зрозумів… Тоді, коли вже не має вороття.

– Ніколи не буває надто пізно. Особливо для того, щоб жити й любити. Особливо, коли… У цьому світі є хлопчик, який потребує твоєї любови.

– Дмитро для тебе й далі маленький хлопчик? – усміхнувся Ігор. – Як він?

– Ти б не впізнав! Уже має дівчину!

– Хотів би я на того хлопчика поглянути… І також попросити вибачення. – Дозволиш прийти?

– Приходи. Маленький хлопчик дуже схожий на тебе.

Що мала на увазі Наталя, Ігор зрозуміє лише тоді, коли уперше візьме свого сина на руки.

Наступна

Людині бійся душу ошукати

За вікном уже почало світати, а Іванка сиділа перед монітором комп’ютера і вкотре переглядала відеокадри ... Читати далі

Попередня

Налисники по Скайпу

Іванна Дмитрівна сама дивувалася, звідки в неї стільки сили. Ні магнітні бурі, про які попереджали ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *