НАЙГОЛОВНІШЕ

pro-zhyttya2_19

Жив собі цар, який прагнув до всякої премудрості. Дійшли одного разу до царя чутки, що живе далеко пустельник, який славиться своєю мудрістю. Велів цар осідлати йому коня і поїхав сам розшукувати пустельника.

Їде він лісовими хащами і бачить: стоїть хатинка, а біля неї хирлявий старець землю сапує. Мало з ніг від втоми не падає, але мотики не випускає. Зіскочив цар на землю, підійшов, поклонився старцеві.

– Приїхав я до тебе, щоб дістати відповідь на три своїх запитання. Яка найголовніша пора? Хто найголовніша людина? Яка найголовніша справа?

Вислухав його пустельник, але нічого не відповівши, продовжував обробляти землю.

– Ти, мабуть, втомився, дозволь допомогти тобі, – запропонував цар.

Узяв він у пустельника мотику і взявся до роботи. Потім знову своїх три питання повторив. І цього разу не відповів пустельник, а сказав лише мотику повернути. Але цар слухати його не хоче, мотики не віддає, сам вирішив справу закінчити.

Раптом бачить цар: іде назустріч чоловік, все лице поранене, залите кров’ю. Зупинив його володар, потішив добрим словом, пішов до струмка, приніс води, омив рани, перев’язав. Потім повів до хатинки, поклав спати. Та й сам почав готуватися до сну – уже повечоріло. Зрання знов до пустельника пішов. Дивиться – а той зерно садить у ґрунт, що вчора спушений був.

– Мудрий пустельнику, – почав благати цар, – невже ж не відповіси на мої питання?

– Вистачить з тебе, – мовив той, – ти вже сам на них відповів.

– Не чув я жодних відповідей, – здивувався цар.

– Ти, побачивши мою старість і неміч, змилосердився наді мною і взявся допомагати. Якби не залишився тут, то вбили би тебе розбійники на дорозі, ті, що подорожньому скалічили лице.

Цар з подиву слова вимовити не може, а пустельник далі мову провадить:

– Найважливіша пора – коли ти допомагав мені. Найголовніша в ту пору людина – я, а твоя допомога – найважливіша справа. Прийшов поранений – і найголовнішим став він, а найголовнішою справою стала твоя допомога йому.

Мало-помалу зрозумів цар смисл слів пустельника.

– Пам’ятай, отже, – мовив пустельник на прощання, – найголовніша пора – сьогодні, найголовніша людина – яка поряд у ту пору. А найголовніша справа – чинити добро тому, хто поряд, бо саме для цього ми й народжуємося.

Сів цар на коня і поїхав до палацу. Довіку пам’ятав він напучення пустельника, і слава про великодушність та справедливість того царя рознеслася по всьому світі.

Отже, не піклуйтеся про завтрашній день, бо завтра саме за себе піклуватиметься. Досить кожному дневі своїх турбот. (Євангеліє від Матфея 6:34)

Наступна

ЯК МИ СУДИМО ПРО ЛЮДИНУ?

Якось один старець закликав до себе учнів і показав їм аркуш чистого паперу, у середині ... Читати далі

Попередня

ЛІКУВАННЯ СЛІПОТИ

В одного видатного лікаря був дуже старанний учень. Одного дня до цього лікаря привели сліпого. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *