Притчі Людина має одне правдиве прагнення: «Хочу бачити Бога». Спрагу Бога втамовує вода вічного життя (див. Ін. 4:14).
КРАЩЕ ЗА ОДУЖАННЯ
1944 рік: висадка американців у Нормандії. Женев’єв, яка тоді була одинадцятирічною дівчинкою, розповідає, як в її будинку, що стояв на околиці, здружилися двоє ворогів – німецький офіцер і американський солдат разом пили каву.
Ось як Женев ’єв розповідає цю історію:
Невдовзі біля нашого будинку зупинився джип. З нього вийшли троє чоловіків: американський командир і двоє солдатів.
Командир зазирнув на кухню і сказав:
– Через пів години я прийду по німецького офіцера. І він нам покаже, де ховаються німці.
Німецький офіцер зблід. Він знав, що прийшла його остання година. Він попросив у моєї мами аркуш паперу, щоб написати прощальну записку дружині й двом дітям.
Через пів години джип повернувся. Німецький офіцер повинен був сісти на заднє сидіння між двома солдатами; командир завів джип і вони рушили.
Минуло дві години. Моя мама, яка дивилася у вікно, скрикнула:
– Женев’єв, поглянь!
На відстані якихось трьохсот метрів ми побачили, як на підтоплених полях виринула чиясь голова. Раптом вона зникла – дивина!
Я вибігла на другий поверх і побачила, як над водою хтось махає рукою й кричить: «Допоможіть!». Я впізнала нашого бідолашного німецького офіцера і покликала маму. Вона вибігла на вулицю, а я побігла за нею. Куля влучила офіцеру в груди. Він безнадійно намагався втримати голову над водою. Ми робили спроби витягнути його з болота, але цей велетень був надто важкий. Мама сказала мені:
– Тримай його голову над водою, а я побіжу за підмогою!
Я занурила коліно у воду і тримала голову офіцера на іншому коліні. Він почав легше дихати, розплющив очі й сказав мені:
– Я знаю, що твоя мати допомагає мені через християнське милосердя, але чому це робиш ти?
Я відповіла:
– Річ у тому, що в мене є борг.
– Який борг?
Я розповіла йому ось що:
– Якось увечері, вийшовши зі школи, я була дуже голодна. Я й досі дуже голодна. Я побачила німецького солдата, який їв хліб з маслом. Я зупинилася, дивлячись на нього з величезною заздрістю. Той солдат був, мабуть, кухарем. Він побачив мій голодний погляд і жестом показав, щоб я ішла за ним у гараж, що був пристосований під кухню. Він посадив мене і дав велетенську канапку із сиром. Нічого не кажучи, адже ми не могли порозумітися, він сів навпроти мене і був надзвичайно щасливий, бачачи, як я поглинаю ту канапку. Відтоді щовечора, коли я поверталася зі школи, солдат давав мені щось поїсти. Ось чому, пане офіцере, я сказала вам, що маю борг перед німцями! Один з ваших співвітчизників дав мені хліба; тепер я присвячую вам трохи часу. Я впевнена, що Бог цьому радіє!
Офіцер посміхнувся. І тоді я довірила цьому незнайомцю, цьому ворогові, який скоро помре, свої сумніви й обурення. Я сказала йому:
– Ісус просить нас любити одні одних, але це нам, либонь, не дуже вдається. Він також сказав нам: «Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей». Це також ми не виконуємо. Я люблю Ісуса з усіх моїх сил, а втім, не здатна допомогти вам підвестися, щоб провести в теплу хату. Якби Ісус був тут, Він допоміг би нам. Але мені здається, що Він про нас забув.
– Ти помиляєшся, дівчинко. Він нас не покидає. Але, за Його планом, я не повинен одужати. Він пропонує мені щось краще. Згодом ти все зрозумієш і переконаєшся, що я маю рацію.
Здавалось, поранений на якусь мить притих. Він став ще важчим на моїх колінах і руках. Раптом він здригнувся, знову розплющив очі й скрикнув:
– Ваша мама! Ваша мама!
– Вона повертається, пане, повертається!
Подивившись через плече, я справді побачила маму, яка бігла дорогою. Мені стало легше: якщо вона біжить, значить все гаразд.
– Скажіть їй, що найважливіше не забути про лист!
– Не хвилюйтеся, вона про нього не забуде. Відпочиньте, мама вже підходить.
Мама бігла настільки швидко, наскільки дозволяла вода. Та надто пізно: поранений останній раз здригнувся. Його страждання закінчилися. Милосердний ангел смерти назавжди закрив йому очі. Я продовжувала сидіти на колінах, а голова померлого незворушно лежала на моїй нозі. Сонячний промінь знову пробився крізь хмари. Краплинки води, які накочували невеличкі хвильки на обличчя мертвого офіцера, на мить засяяли веселкою й на декілька секунд показали його дивну красу.
