Притчі Сама людина є творцем, осередком і метою всього економічного і соціального життя. Вирішальний пункт соціальної проблеми полягає в тому, щоб блага, створені Богом для всіх, справді були для всіх, згідно зі справедливістю і допомогою милосердя.
ЧУДО ЛЮБОВИ
Це правдива історія восьмирічної дівчинки, яка жила в одному великому місті в Індії.
Її маленький братик, якого вона обожнювала, помирав від пухлини мозку. Батьки, хоч були небагатими, але зробили все, щоб його врятувати. Усі їхні невеличкі заощадження пішли на оплату лікарняних рахунків. Якось зневірений тато, повернувшись з однієї з численних поїздок, які завжди закінчувалися невдачею, упав на крісло і сказав дружині, в очах якої тремтіли сльози:
– Знаєш, кохана, я думаю, що це кінець. Ми зробили все, що могли, і повністю розорилися… Можна зробити дуже дорогу операцію, яка б його врятувала. Але це захмарна ціна, і ніхто не готовий дати нам такі гроші…
Підійшовши до дружини, він додав уже хрипкішим голосом:
– Так, ти знаєш, це кінець. Його може врятувати тільки чудо.
Дівчинка в кутку кімнати уважно слухала розмову тата з мамою. Вона не все розчула, оскільки іноді вони говорили тихо, але знала, що йшлося про життя її братика. «Його може врятувати тільки чудо.»
Вона запам’ятала ці слова, яких не розуміла, у своїй маленькій голівці і тихенько вислизнула з кімнати. Дівчинка пішла у свою кімнатку, узяла скарбничку, сховану в кутку, висипала монети на ліжко і ретельно порахувала: один долар і одинадцять центів. Вона знову закрила невеличку коробочку, поклала її в кишеню і тихенько вийшла з дому.
Мала попрямувала до найближчої аптеки. Коли надійшла її черга, вона підійшла до каси, встала навшпиньки і перед здивованим аптекарем виклала в рядок на прилавок свої дрібні монети.
– Що це все означає? Чого ти хочеш, дівчинко?
– Це для мого братика Андре, пане аптекарю. Він дуже хворий, і я прийшла купити для нього чудо.
– Що? – здивовано запитав аптекар.
Дівчинка пояснила:
– Його звати Андре, й у нього в голові росте велика ґуля. Тато з мамою сказали, що це кінець, і що його може врятувати тільки чудо. Знаєте, я його дуже люблю; тому і прийшла, щоб купити чудо.
Сумно посміхнувшись, аптекар відповів:
– Послухай-но, дитино, чудеса тут не продаються…
В аптеці стояв один чоловік, високий і добре одягнений, та слухав цю розмову. Він підійшов до дівчинки, яка саме збирала свої монети зі сльозами на очах.
– Чому ти плачеш, маленька? Що трапилося?
– Пан аптекар не хоче продати мені чудо. Воно потрібне моєму братику Андре, який дуже хворіє. Мама сказала, що йому треба зробити операцію, а тато сказав, що ми не можемо за неї заплатити, і що врятувати його може тільки чудо. Тому я принесла всі свої заощадження.
– Скільки там у тебе?
– Один долар і одинадцять центів…
Пан усміхнувся:
– Гаразд, знаєш, ціна чуда для твого братика становить якраз один долар одинадцять центів!
Він затиснув невеличку суму в одній руці, а іншою легенько узяв дівчинку за ручку й сказав:
– Проведи мене до свого дому, дівчинко. Я хотів би познайомитися з твоїм братиком, а також з татом і мамою, а ще побачити, чи я зможу знайти невеличке чудо, яке вам потрібне.
Тим добре вдягненим паном був не хто інший, як відомий нейрохірург, доктор Карлтон Армстронг. Він зробив Андре операцію, і через декілька тижнів хлопчик повернувся додому цілком здоровий.
* * *
Першорядна вартість праці походить від самої людини, яка є її творцем і призначенням.
Своєю працею людина бере участь у ділі створення. Праця, з’єднана з Христом, може стати відкупляючою.
МАЛЕНЬКИЙ ПЕКАР
Дівчину звали Івет, їй було сімнадцять років. Посварившись з батьками, з якими мешкала в Лорен, Івет П’єрпаолі приїхала в Париж, одна і без грошей. Дійшло до того, що вона крала хліб і молоко в пляшках, які постачальники залишали вранці біля дверей магазинів.
Цей жахливий досвід життя в лахмітті, в голоді й холоді, вселив у неї нестримне бажання допомагати дітям вулиці на всіх континентах.
У 1986 році в Болівії вона заснувала притулок для малих чистильників взуття, які живуть на вулицях столиці Ла-Пас, що лежить на висоті чотири тисячі метрів над рівнем моря.
Якось після відкриття притулку в її кабінет постукали. Увійшов високий хлопчина. Він називався Педро і мав п’ятнадцять років, з ним було два приятелі. Івет розповідає, що було далі:
Педро поважно зняв свою вовняну шапку, виструнчився переді мною, як у війську, і тремтячим, однак рішучим голосом запитав, чи в майбутньому в притулку годуватимуть. На мою ствердну відповідь, він продовжив:
– Запитую тому, що я був пекарем і міг би пекти хліб.
Виштовхуючи наперед Сезара й Полліто, він додав покровительським тоном:
– А ці двоє були б моїми заступниками.
Сказавши це, він опустив очі й почервонів, очікуючи відповіді. Хліб я планувала купувати, але чому б його не пекти? Я дала Педро трохи грошей і сказала:
– Гаразд, покажи нам, що ти вмієш робити.
Хлопці разом вийшли і повернулися через годину з усмішками на обличчях. Одним рухом звільнивши мій стіл від паперів, Педро висипав борошно. Один з помічників подав води, інший – дріжджі й сіль. Коли тісто підросло, вони швидко віднесли його. А повернулися, коли вже споночіло, несучи в руках великий плетений з берези кошик, повний хліба. За ними сором’язливо йшли зо двадцять дітлахів. Педро врочисто роздав кожному по хлібині. Ми мовчки куштували його. Хліб був смачний. Я з повагою їла свій окраєць, тоді як двадцять пар очей з тривогою дивилися на мене. Ця хвиля тягнулася нескінченно. Хлопці винайняли піч у пекаря на розі вулиці, щоб спекти цей хліб.
Врешті, порушивши загальну тишу, я його привітала:
– Педро, колись ми купимо пекарню, і ти будеш нашим пекарем.
Тоді, цілком несподівано, цей з вигляду насмішкуватий здоровий хлопець розплакався зі зворушення і прошепотів:
– Здається, мрія збулася!
І двадцять свідків, які вже уявляли, як духмяніють великі спечені хлібини, також витирали очі.
Того самого вечора, коли я пішки поверталася додому і все ще обдумувала пережите, зустріла дружину посла Швейцарії в Болівії Ріту, дуже милу жінку. Її занепокоїв мій схвильований вигляд, вона розпитала мене, що трапилося, і я розповіла про мрію малого пекаря. Розчулившись, вона обняла мене і на прощання прошепотіла щось про якийсь сюрприз. Хто знає… Може вона збиралася надіслати нам шоколадки?
Та наступного дня прибула вантажівка… Ми оторопіли, адже на наших очах звідти вивантажили великий стіл, піч і всіляке пекарське обладнання: не встигли ми помріяти, як наша ідея пекарні вже втілилася в життя. Невдовзі вона стала місцем, де зосередилося життя притулку. Там було гаряче, і звідти смачно пахло.
