Зрілими можна назвати тих людей, які пам’ятають, що людина, яка стоїть поруч, може бачити і чути щось зовсім інше, ніж ти. Наприклад, чийсь безневинний жарт хтось може сприйняти як прояв злосливости. Блаженні ті люди, які вміють спокійно пояснити все це собі. Блаженні ті, які вміють сказати: «Не сварімося. Ми не зможемо визначити, як усе було насправді. Я сприймаю це не так, як ти. Найважливіше, щоб ми подали одне одному руки». Бо в таких ситуаціях замість того, щоб оголошувати вироки, здебільшого доречно «написати протокол розбіжностей» і відкласти справу вбік. Можливо, у майбутньому погляди зміняться.
Колись я прочитав, що коли дитині п’ять років, то вона щиро переконана в тому, що татко може геть усе. Коли їй сповнюється п’ятнадцять, то видається, що тато мало що знає. У віці двадцяти п’яти років людині здається, що батько – життєвий невдаха. Через десять років їй видається, що він не такий уже й дурний. А після його смерти часто каже: «Мій батько був чудовою людиною». Отак виглядає об’єктивність наших суджень…