Притчі 
Я ВІДНАЙШЛА СВОГО СИНА
Для сімдесятитрирічної Андре Роччі день 17 вересня 1997 року видався незвичним. Ось що вона розповідає:
По полудні у мій невеличкий будиночок у Воклюз, де я мешкаю одна, дехто завітав. Мій гість зовсім не виглядав підозріло, навіть навпаки, адже це був доктор Мале, лікар, якого я знала вже двадцять років. П’єр Мале також виконував обов’язки сільського війта. Але чому він прийшов? Я ж його не кликала. Дивно…
– Доброго дня, пане лікарю. Щось трапилося?
Здавалось, він вагався, і це посилило мій неспокій. Доктор узяв мене за руки і сказав, щоб я сіла, як завжди робив, перш ніж поміряти тиск.
– Андре, пообіцяйте мені, що не будете хвилюватися.
– Лікарю, що це все означає?
– Я маю вас дещо запитати. Це важке запитання як для вас, так і для мене.
– Кажіть! Чи ви хочете оголосити мені якусь погану новину?
– Ні, це не погана новина.
Він завагався і врешті запитав:
– Чи ви були в Німеччині у 1945 році?
– Так. А чому ви про це питаєте?
– У вас була дитина?
Це просте запитання для звичайної жінки. Але для мене воно не було таким простим. Моя відповідь перерве п’ятдесятилітню мовчанку.
– Так, докторе. У Німеччині в мене була дитина. Немовлятко, яке мало кілька днів, померло під час бомбардувань…
Лікар помовчав якусь хвилину, після чого заперечно похитав головою. Цей заперечний жест мене немовби пронизав наскрізь. Я відчула важкість у всьому тілі. Тоді вибухнула.
– Що це означає?!
– Ні, ваш син не помер: він тут, у сільській управі. Він вас знайшов. Андре, прошу вас, заспокойтеся.
Я була приголомшена. Мені хотілося побути на самоті. Я відтягувала момент зустрічі з тим, хто назвався моїм сином. Та вони прийдуть через годину.
Так. У мене була дитина від молодого німецького офіцера, який хотів одружитися зі мною. На жаль, під кінець війни він загинув. Тоді я приїхала до його родичів у Німеччину. Там народився мій син. Усі загинули під час бомбардувань – і його родина, яка прийняла мене як свою доньку, і всі діти з ясел, де перебував мій син. Саме так мені сказали якраз перед тим, як прихід радянських військ змусив мене втікати на Захід.
Але як цей чоловік мене знайшов. Щоправда, у яслах йому почепили браслет з прізвищем і датою народження. Я ходила по кухні туди-сюди, закурила цигарку, зробила собі кави. Я з’ясую це. У дворі зупинилося авто. Клацнули двері. Нехай заходить, якось воно буде. Я відкрила двері навстіж.
То було подружжя. Чоловік високий, огрядний, світловолосий. Він підійшов першим. Жінка, молодша за нього, усміхнена, ішла за ним. Обоє пильно подивилися на мене.
– Заходьте, пане й пані, будьте ласкаві!
Це все, що я спромоглася сказати, а моє серце вже почало сильно битися. Я пригадала собі немовлятко, що мало кілька днів; тепер переді мною стояв п’ятдесятидворічний чоловік. Рівною поставою він нагадував мені мого батька.
Здавалося, вони двоє були стривожені моїм запитальним поглядом.
– Пані, – почав він, вагаючись…
Ми дивилися один одному у вічі. Я не знала, що робити. Нам прийшла на поміч його дружина. Вона прошепотіла:
– Доброго дня, мамо.
Тоді я розтанула. Він також. Крига скресла. Він обійняв мене і повторив за дружиною:
– Мамо…
У ту мить я зрозуміла, що віднайшла свою дитину. Я, що виросла без Бога, повинна була пережити жахливі бомбардування Дрездена, щоб віднайти віру. Відтоді, незважаючи на всі випробування, я завжди довірялася нашому небесному Отцеві. І ось Він сповнив мене радістю, повернувши мені мого сина.
ФРАНЦ І НЕЛЛІ
Одна німецька лікарка розповідає у своєму щоденнику про повернення полоненого після Другої світової війни.
23 вересня 1946 рік
Неллі лежала в ліжку. Матері чотирьох дітей нелегко було переносити хворобу, однак вона покликала мене лише тоді, коли біль став нестерпним. Її чоловік усе ще не повернувся з війни. Уже три роки він перебував у радянському полоні.
На ліжку поруч із нею сидів маленький піврічний хлопчик. Неллі зауважила моє здивування і сказала:
– Так, це моя дитина.
Тоді вона розповіла мені свою історію. У неї було троє дітей від її чоловіка Франца, а от остання дитина народилася внаслідок зґвалтування. Спершу вона хотіла зробити аборт, але доктор Ріт, до якого вона звернулася, категорично відмовився. Позаяк був католиком.
Що буде з цією дитиною? Яку вона матиме спадковість? Що після повернення скаже Франц? Такі питання щодня і щоночі турбували її до народження дитини. Зрештою, вона була твердо переконана, що не зможе полюбити її, тому вирішила залишити дитину, як тільки вона побачить світ. Та після пологів Неллі змінила свою думку.
– Як можна не любити цю маленьку істоту, яку я носила і живила своєю кров’ю впродовж місяців? – сказала собі вона.
І коли доктор Ріт запитав її, чи погоджується годувати своє немовля принаймні на той час, доки залишатиметься у пологовому будинку, вона відповіла:
– Звісно, це ж так природно, у мене достатньо молока; до того ж, жодна моя дитина не їла з пляшечки!
Вона прив’язалася до маленького хлоп’яти з чорними кучерями і, покидаючи пологовий будинок, забрала його із собою.
9 березня 1947 року. 18 місяців потому.
У той час Франц уже повернувся з полону. Як тільки дружина дізналася, що його незабаром звільнить Червоний Хрест, вона вислала йому листа, щоб повідомити, що з нею трапилося, але він його так і не отримав. Отож, він ні про що не здогадувався. Повернувшись додому, він побачив дитину, яка йшла йому назустріч і дивилася на нього своїми великими чорними очима. Малюк незадовго до цього почав ходити.
– Хто це? – запитав чоловік.
Дружина поглянула на нього зі здивуванням.
– Це дитина, про яку я писала тобі у листі.
– Ти ніколи не говорила мені про інших дітей, окрім наших.
Неллі пополотніла.
– Ходи зі мною в кімнату, я все тобі поясню.
– Тут не треба нічого пояснювати. Мені краще піти геть.
І справді, він хотів було негайно покинути свій дім.
– Це нерозсудливо. Ти мене не зрозумів!
Вона заштовхала його у кімнату. На накритому столі стояло все, у чому вони собі відмовляли, щоб приготуватися до його повернення.
Наодинці із ним і все ще в сльозах, Неллі розповіла своєму чоловікові, як вона стала жертвою нападу і як їй довелося виховувати цю дитину разом з іншими.
– Я не можу віддати дитину чужим людям, ні, я справді не можу це зробити, адже я все-таки її мати.
Понад дві години вони дискутували про цю дитину. Врешті-решт Франц змирився.
– Якби я так тебе не любив, Неллі…
– Покажи йому також, що ти його батько, – сказала вона благальним тоном.
Чоловік обняв її і ніжно поцілував.
– Мене завжди приваблювала твоя доброта… – сказав він.
Тепер Франц призвичаївся до темноволосого кучерявого хлоп’яти.
Цей епізод може допомогти нам зрозуміти, що ми є синами Божими. Так само, як маленький син Неллі не мав жодного права називати Франца своїм батьком, подібно й ми, діти Адама і Єви, не маємо жодного права називати Бога: Отче наш.
Однак, як Франц, з великої доброти, вирішив усиновити хлопчика, мати його за свого, так само Небесний Отець чинить нас Своїми прийомними дітьми разом із Його Єдинородним Сином – і все це лише завдяки Своїй доброті.
