Притчі 
Тієї ночі земля з хвилюванням чогось очікувала. Мікроскопічна планета з однієї з сонячних систем в одній з мільярдів галактик, які виблискують у безмежних просторах всесвіту, була вибрана для того, щоб на ній об’явилася Тайна, яка була на початку світу і яка мала стати її кінцем. Можна уявити собі її почуття.
Палестина, клаптик землі, обпалений сонцем, ніжно зітхала. Її горби та долини, скелі та пустелі були сповнені тремтіння і мало бракувало, щоб і насправді почали трястися.
Околиці ж Вифлеєму були немов розоране поле, готове прийняти Боже насіння.
Натомість люди, які на землі були гостями, і то не дуже бажаними, ліниво докінчували прожитий день, щоб перенести його в сон та забуття. Вони навіть уявити собі не могли Великого Дива, яке ось-ось мало статися. І якщо якась віруюча людина мріяла про нього, то ця мрія була геть інша від тієї, яка звершувалася цієї миті.
Саме тому, коли в холодній пітьмі до села в пошуках нічлігу прибули чоловік з Дівою, серця всіх мешканців міста були закриті на засув, як і двері до їхніх домів. Навіщо ділити домашнє тепло з незнайомцями, хліб-сіль – з перехожими, ковдру з верблюжої вовни – з подорожніми? Нехай самі дають собі раду. Вони легко могли б провести ніч під зоряним небом, на якійсь купі соломи.
Даремно Йосиф намагався переконати їх, що його жінка вагітна. Ця молоденька Діва, яка залишалася незворушною в тіні вечора та соромливости, – вагітна? Так, це випробуваний спосіб, щоб розжалобити жінок і провести ніч чужим коштом.
Тільки власник шинку повірив. Та сказав Йосифу, що в нього і яблуку немає де впасти! Нічні пологи в одній з кімнат викликали б невдоволення постояльців і багато хто з від’їхав би не заплативши нічого.
У цю мить в нутрі землі усе перевернулося: людина – гість на цій планеті, відкидала Гостя, Який прийшов задля неї з безконечної вічности. Схил поруч зі селом відчув такий сильний спазм любови, що жива скеля, яка щойно народилася, вигнулася, здеформувалася, утворивши печеру з гладкими стінами та твердим склепінням. Вітер пролетів крізь неї з неймовірною швидкістю і загудів, немов звук військового рогу. Кожна травинка з довколишніх полів видобула зі себе весь сік, аж до висихання. Земля вирівнялася килимом і в одну мить покрилася оксамитом з пилку та квітів.
Марія не вагалася, бо запах її манив і м’якість притягала, посилаючи переконливе та довірливе запрошення.
За селом, далеко від тісних від сорому хат, від вузьких вуличок та сердець, земля приготувала щось таке просте і привітне, на що лиш була спроможна: зі себе самої зробила гніздечко, стала немов би річищем для великої ріки любови, яка прийшла своєю кров’ю живити серце людини, де вже з першого дня не знайшла навіть найменшого входу, щоб увійти.
