Притчі 
На узбережжі великого материка віддавна ширилися чутки, що в океані існує острів із благодатною землею, де всі люди щасливі. Не раз мореплавці, запливши далеко від берега, зустрічали багато розмальовані вітрильники з подорожуючими, які приставали шлюпками до їхніх човнів і про те розповідали. А їхній вигляд багатих, радісних і вдоволених мореплавців у чистому, світлого кольору вбранні переконував, що кажуть правду.
Зі слів тих людей виходило, що земля радости здалеку біліє теплими пісками, а при наближенні видно чудові палаци серед смарагдової зелені гаїв. До кораблів, що стоять у бухтах, теплі подихи вітрів доносять щебет різнобарвного великого птаства, яке гніздиться на деревах зі смачними запашними фруктами. Врожаї там дозрівають двічі на рік, збирати їх легко, тож якщо хто хоче, то пише і виконує музику, малює, складає вірші, співає, вдосконалює своє тіло гімнастикою чи бігом, або, ось як вони, подорожує, щоби більше пізнати світ. Той острів приваблював мешканців материка, та ще не було нагоди, щоби бодай хтось із місцевих на ньому побував, а потім вернувся назад і розповів, як там ведеться.
Але зустрічалося, що надходили і протилежні відомості з інших суден. Якщо кому випадало поговорити з посірілими і зболеними гребцями сірих галер, то дізнавався про важке життя на великому острові чорних скель, де завжди похмуро і холодно. Там у повітрі серед смороду постійно висить плач і виття страдників, а знеможених людей пужаками заганяють до важкої праці в каменоломнях.
Мореплавці переповідали, де знаходяться ті краї: одні казали, що на сході, другі – на заході, треті – що спочатку треба плисти далі від берега, четверті – що відразу повертати. Їхні слова тлумачило так багато людей, що важко було вивести лад. Деякі свідчили, що біля материкового узбережжя є тепла підводна течія, яка при наближенні до острова виступає на поверхню і допомагає мандрівникам досягти мети. Хтось казав, що течія холодна, одні мовили, що вона веде на захід, а другі – що на схід. Від згорьованих галерників теж чули про течію, тому, щоб не помилитися, не довіряли нічиїм словам.
Та багатьох людей пройняло бажання конче потрапити на острів білих пісків. Зацікавлені збиралися на вулицях і відкрито це обговорювали. А в столиці на той час найяскравіше вирізнилися два напрямки полеміки: домінували як прихильники західного плаву до благодатної землі, так і прихильники східного. Рада старійшин вирішила, що тому, хто віднайде правдивий шлях до острова щастя і покаже його людям, на узбережжі поставлять великий пам’ятник. Після цього бажаючих вирушити в подорож побільшало, стали готувати кораблі.
Кожен, згідно з переконанням, записувався на свій корабель. Скоро до плавання спорядили три великі вітрильники, відповідно до напрямку руху: західний, східний і південний – останнім планували вийти далеко в океан, перш ніж кудись повертати. Капітан кожного мріяв про власний пам’ятник і пошану всього узбережжя.
Урешті всіх трьох урочисто відпровадили в океанічну подорож. Східняки не стали надто вириватися в океан, вони відразу повернули, куди мали і через якийсь час натрапили на течію, яка понесла їх швидше. Припускали, що то холодна течія, бо ставало все похмуріше, але пливти було добре, до того ж – із попутним вітром, тож ніхто нічого не міняв.
Західняки подалися трохи далі в океан, лише потім відхилилися вправо. І хоча вітер не сприяв плаванню – треба було гребти, щоразу більше було видно, що течія тепла, тож вони раділи, упевнюючись у правильності напрямку. До того ж довкола повільно світлішало.
Третій вітрильник зайшов досить далеко в океан, і на ньому почали радитися, куди податись. Вирішили йти за найменшим спротивом: куди понесе течія. Швидкий водний плин, на який натрапили, повів їх на схід. Та трохи пропливши, завважили, що то холодна течія, а отже веде до похмурого острова. Порадившись, вирішили прямувати назад. Було прикро повертатися, бо розуміли, що першими досягнуть берегів благодатної землі не вони, ще й гребти не тільки проти течії, а ще і проти вітру, було надзвичайно важко. Але не було на те ради, і, зціпивши зуби, виривалися з обіймів холоду і темряви.
З того часу багато разів місяць оббіг довкола землі. Холодна течія для тих, хто плив на схід, ставала все холоднішою, і деякі з мореплавців задумалися над тим, аби розвернути корабель і податися в протилежний бік. Але капітан наполягав на своєму. Йому так хотілося пам’ятника і всезагальної слави, що вирішив переконатися остаточно: хай-но вони побачать землю, точно знатимуть, благодатна вона чи стражденна, і тоді, якщо стражденна, повернуть додому і зможуть повідомити усіх, що знайшли. Надто довго вони плили і зовсім мало залишилося до мети. Та й решті команди не хотілося розвертатися в протилежний бік і з натугою налягати на весла, бо течія ставала все сильнішою.
Незадовго вони почули тужні голоси землі чорних скель і вже не могли звернути зі шляху, навіть, якби хотіли: ті звуки притягували до себе великим гіпнотичним магнетизмом, а течія стрімко несла на оповиті похмурими сутінками чорні скелі. Невдовзі їхній вітрильник на великій швидкості зіткнувся з нависаючою над ним гострою скелею і зі страшним тріскотом розлетівся на уламки, які швидко поглинала темна глибінь. Екіпаж судна, що рятувався як міг, переважно чіпляючись за рештки вітрильника, мотуззям підтягнули на скелі суходолу і взяли в полон.
У той час моряків із корабля, що відразу подався на захід, щоразу більше виснажувало постійне веслування: вітер завжди був проти їхнього руху. Знесилені, вони часами не вірили, що вистачить кріпості на всю дорогу. Та тепла океанічна течія, їм на підмогу, щоразу більше виходила на поверхню. Вона так добре допомагала вести судно, що через якийсь час веслярам уже й не треба було гребти. З кожним днем все стрімкіше несла мореплавців по осяяних блакиттю хвилях і врешті якось усі на палубі із завмиранням серця побачили, що мчать прямо на білий острів, який сяяв сонячним світлом, відбитим від пісків. І тут весь екіпаж охопила радість, бо й неземна урочиста музика, і юрми радісних остров’ян, які зустрічали їхній вітрильник, свідчили про те, що вибрали таки правильний курс.
Після коротких поневірянь матроси третього судна також натрапили на теплу течію і незабаром з радістю долучилися до жителів білих пісків. Їх по-домашньому тепло зустріли одноплемінники, щасливі, що побачили знайомі обличчя. І там, на диво, не мало значення, хто прибув першим, а хто – другим, бо всі опинилися в найкращому на світі місці. Вони прагнули би вернутися на материк, – ні, не заради пам’ятника, зараз це виглядало дріб’язковим і смішним, – а щоби показати шлях іншим. Та на острові так було добре, що вже не хотіли нікуди вирушати і не могли: він приваблював до себе, не мали моці відплисти.
Так материкова земля залишилася без відповіді стосовно того, куди прямувати. Там давно заготовили матеріал на пам’ятник і довго та розчаровано чекали повернення хоча б когось, але на океанічному плесі вже багато років не з’являвся жоден із відправлених кораблів. Лише іноді у вітряні дні до них долітали то тужливі голоси землі чорних скель, то радісні співи землі білих пісків і кожен, хто вчував їх, обирав свій напрямок шляху. Бо вже завершували будівництво необхідної кількости вітрильників для відправки усіх людей у благодатний незвіданий край. До того ж материкові ґрунти усе більше виснажувалися і вже не забезпечували землян необхідним спожитком. Тож кожному залишалося лише роздумувати над тим, що ж трапилося з першими мореплавцями, і прийняти своє рішення.
Вони знали: земля щастя – близька реальність для кожного без винятку. Треба тільки правильно вибрати напрям руху.
