Притчі 
Діялось це в Україні ні вчора й не нині, а давним-давно. Як знаю, так і вам розповідаю.
– Гей, вйо! – чути попід гори. Там господар нивку оре, густо зерном засіває, жінка коней поганяє. А коли скінчив роботу, втер з чола краплини поту, дав конятам їсти й пити, коло воза сів спочити.
Жінка хліб йому приносить:
– Їж, ти вже голодний! – просить. – Молоко ще маю в глеку, пий – до вечора далеко!
Глип вони – а під горою йдуть поспішною ходою сивий дід із бородою і з дитинкою малою молода хороша мати. Стали орачів питати:
– Слава Богу, добрі люди! Хай все добре з вами буде! Чи дозволите тут сісти і дитятку дати їсти?
Пожалів орач дитинку, подивився він на жінку й відізвався:
– Просимо сісти! Жінко, дай дитятку їсти!
Жінка жалує дитятко, бо і в неї теж малятко спить тут побіч на горбочку – ще мале, не має й рочку. Тож гостей сідати просить, молоко і хліб приносить, дитинча нагодувала, у затишку до сну поклала.
Дивні гості відпочили, та й дитя набрало сили і награлося доволі на господаревім полі. Дякують мандрівні люди та й говорять:
– Може, буде хтось тудою проїжджати і про нас у вас питати, то не бійтеся нікого, хоч би злющого якого, розкажіть усе правдиво і живіть у добрі щасливо.
Та й пішли собі стежками… А як зникли за горбами, глянув той орач на ниву і закликав:
– Що за диво! Не минула і година, як була тут оранина, а вже нивка зеленіє, і на ній пшеничка спіє!..
Жінка глянула на поле, тільки що пусте і голе – а на ній росте пшениця, аж пашить пухка землиця, і під вітром вже хвилює, землю колосом цілує.
Пробудилось немовлятко, простягає рученятка, починає говорити, встало, взялося ходити. Мати ахнула із дива і закликала щаслива:
– Петре, глянь! Бог чудо творить! Наша доня вже говорить, ще і бігати нам стала, мовби вже два рочки мала.
Славлять Господа за диво, що так скоро дав їм жниво, та й пшеницю стали жати, перевеслами в’язати. Враз за лісом гомін чути, закрутило вихором люто… Господи! Чи це татари, чи які пекельні чари? Вояки летять на конях, мерехтять мечі в долонях, з-під копит тумани сиві важко котяться по ниві. Перед хліборобом стали, грізно-люто закричали:
– Гей, скажи: чи йшов тудою сивий дід із бородою, а із дідом блідолиця із дитятком молодиця? Чи ішли такії люди? Признавайсь, бо лихо буде!
Страх господаря проймає, та господар пам’ятає, щоб лиш правду всю сказати і нічого не ховати.
– Так, вони ішли тим лугом, як орав я нивку плугом і як наша доня мила ще ходити не уміла.
Вої глянули на ниву, а на ниві тій вже жниво… Подивились на дівчатко: доня скаче коло батька. Закричали люті вої від досади навісної:
– Га, то це ж давно, півроку! Проминуло вже з півроку! Годі марно здоганяти! Час додому завертати!..
Завернули, й за хвилину слід по вершниках загинув.
* *
І пішла у світ новина, що спаслась Свята Родина, що Ісуса малого Мати зберегла від злого: не здогнали їх у зброї злющі Іродові вої, не здогнали їх у погоні бистрі Іродові коні.
Відтоді-то в Україні від морів по гори сині плодовита скрізь землиця і найкраща там пшениця.
Відтоді там діти пишні, любить їх Господь Всевишній і в найтяжчую годину Він спасе їх від загину.
Автор: Роман Завадович
