Притчі 
З-під пологого схилу пагорба виструмлювало джерельце. Воно напористо вибивалося з ґрунту на золотистий пісок і, біжучи, радісно вдихало свіже повітря, насичене запахами лугових трав і квіток. Його струмочок був настільки чистим, що сонце з висі продивлялося його до самого дна, зігрівало і додавало сили.
З джерельця вигулькнула молода хвилька і, пливучи потічком, роздивлялася довкілля. «Це мій дім – подумала вона, – тут усі мене люблять. Мій шлях оздобили золотисто-жовті квіточки і смарагдові беріжки, вони також дихають радістю життя, як і я. До мого струмочка прилітають пташки і нахиляються люди, щоби напитися життєдайности. Свіжі вітри доносять такі гармонійні з довколішністю запахи різнотрав’я і звуки життя обабіч потічка. А над усім – чисте прозоре високе небо. Тут так добре!».
Якось вона дізналася від другої хвильки, що скоро добіжать до річки і зіллються з її хвилями. І тоді хід буде повільнішим, але потужнішим. А потім – припливуть до моря – масивних і глибоких вод, де всі будуть одно. У морі – безконечна кількість води, де берега не видно, зате багато сили і потуги. «Це буде чудово!» – голосно жебоніла друга хвилька.
Але перша так не думала. «Чому я маю кудись пливти, коли мені і тут добре? Краще залишитися вдома» – постановила собі, і як тільки дорогою зустріла плаский камінь, із силою вдарилася об нього, вискочила з потічка на землю.
Спочатку насолоджувалася спокоєм і свободою – свіжий вітерець здіймав ледь помітні брижі, обіч неї шелестіли зелені трави і були вдячними за дотик до її свіжости, гули джмелі, лагідно світило сонце. А глиниста земля тримала її на поверхні. Та скоро почала нудитися, бо довкола нічого не змінювалося. Вона була би вже готовою мчати далі, навіть водами річки, але повернутися назад не мала змоги. Згодом засумувала ще більше, бо почала втрачати свіжість – у застояній воді поселялися різні бактерії.
З кожним днем колись прозоре і життєдайне тіло хвилі, що перетворилася на калюжу, все більше мутніло. Ночами вона видивлялася в очі зір і запитувала про свою долю. І ті їй відповіли, що вона постійно зменшуватиметься, доки сонце доп’є її водичку – випарує в небо. А тоді випаде на землю дощем і знову увійде в її надра. І коли пощастить, то матиме змогу вирватися на поверхню в джерельці і почати усе спочатку. Щоправда, це вже буде інша хвилька, але вона нестиме в собі частину її, першої хвилі.
І зорі, що оглядали всю поверхню землі, розказали їй, як без спину течуть води рік – вени і артерії планети. Коли вони зупиняться, то планета задихнеться. Показали, як моря й океани дають вологу і тепло суші. А ще – життя величезній кількості риб і морських тварин. Як Сонце тримає своїм магнітним полем Землю, а Земля дослухається до своїх глибин. Бо все взаємопов’язане. «Той, хто збудував такий досконалий дім для всього живого, потурбувався і про твоє майбутнє, хвиле. Довіряй Йому повністю, щоби бути щасливою, – розповідала їй опівнічна зірка. – Виконуй призначене для тебе і живи для Нього і для всіх загалом. Тільки так знову станеш щасливою».
Коли сонце досушувало останні краплини замуленої калюжки, яка колись була хвилею, вона з полегшенням зітхнула: «Як добре, що можна буде проллятися на землю чистим дощем». А через якийсь час нова грайлива хвилька, подібна на попередню, неслася дзюркотливим струмочком. Вона й сама не відала, звідки знає про те, що її шлях до моря – світлий і неодмінний. Особливо раділа своїй свіжості і чистоті, бо її життя додавало здоров’я усій планеті. «Яка ж я щаслива в цьому русі!» – думала хвилька.
