Притчі 
Якось в одній державі взялася хвороба в короля, дарма що був молодий. Та так заслаб, що вже й до могили було рукою подати. Тож прикликав до себе вчителя-мудреця, який від малих літ учив його законности. І каже:
– Ти бачиш, в якому я стані? Два тижні, як не встаю з ліжка, ослаблений, як столітній старець. Цілителі чого тільки на мені не перепробували, та все дарма, на здоров’я не показує. Чи то справедливо, що король хворіє так само, як і простолюдин? І його так само змушують пити гіркі трави, промивати нутрощі і прикладають до його тіла смердючі мазі. Відповідай! Чи так має бути? Ти вчив мене справедливості. Чи є справедливим те, що перша особа королівства може померти?
Після емоційної і довгої для важкохворого розмови монарх, лежачи на ліжку, затих, милуючи очима різьблену стелю свого покою.
– Король хіба що міг не допустити до хвороби. А хто вже слабий, той лікується, ваша милосте, – смиренно відповів мудрець. – Кожен як може, і король, і простолюдин. Людське тіло однакове, і в одного, і в другого, бо живемо на одній землі. Ця Земля є саме такою, де люди хворіють і помирають.
– Але ж я приймаю стільки почестей, як ніхто інший! Чи не можна було б якісь мої почесті поміняти на здоров’я? – цілком резонно поцікавився ослаблий.
– Можна, – швидко відповів мудрець. – Якщо пообіцяєте від зайвого відмовитися, щоби додалося здоров’я. Але це домовленість зі самим Богом, тому її обов’язково треба дотриматися. Якщо не зможете, то ліпше не беріться, бо буде гірше.
– Я дотримаюся, – упевнено відповів лежачий. – Що треба зробити?
І вчитель став перелічувати:
– Людина – то образ Божий, який набуває Його подоби, як чинить Бог, так і їй призначено. А в Бога нема зайвого, яке би не використовувалося. Чи треба, щоби вас одягали і взували? У вас є руки, які потребують бути корисними. Якщо руки не служать, їх може відібрати хвороба. Бо Творець відбирає те, що нічому не служить. – І мудрець мимохідь зиркнув на обезкровлені блідістю руки монарха, на яких просвічували блакитні прожилки. Хворий важко і поверхнево дихав, та очі його палали бажанням дійти істини, тому старший продовжував:
– Так само і з їжею. Чи треба так багато страв до обіду? Їх має бути стільки, щоби наїстися. Якщо у вас забагато, то іншим не вистачить. Щоби вистачало усім, великих гурманів уражають хвороби шлунку. – Мудрець трохи помовчав, почекавши на реакцію учня, а коли той легким кивком голови підтвердив, що його слова – таки правда, продовжив далі. – А скажіть-но мені, чи треба вам так багато дорогого вбрання, щоразу інакшого? І карет з десяток, дороговартісних? А балів, розваг, вина? Усе, що перевищує міру, витягує силу з вашого тіла і призводить до хвороби. Чи зможете від цього відмовитися?
Молодий король скрушно скривився, але що мав діяти? – згодився, що відмовиться і від цього. Тоді наставник нагадав йому, що основне призначення короля – то захищати державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів і пильнувати, аби всім людям у ній жилося добре. А для цього, звичайно ж, мусить мати повагу і беззаперечне виконання його вказівок. Повинен він мати і особливі ознаки-предмети і в одязі, і в руках, які вказують на його титул. Має постійно вчитися, аби добре виконувати своє королівське призначення. Бо людина є тим, що вона виконує для Бога і людей.
Тож молодий правитель, ще будучи в хворобі, став обмежувати свої почесті, вимагаючи, аби до нього ставилися просто. Коли ж оздоровився, то перестав дбати про власну вигоду чи прославу, а посвятив себе державним справам. Та так старанно, що результати не забарилися: військо розбило ворога, що зайшов на його територію, визволило полонених бранців і захопило багато коней; роки по тому видалися врожайними і народ ставав заможнішим, а державна казна повнішою. Король удостоївся всезагальної любови, і про нього почали складати пісні. Таким станом він був задоволений і увесь час радився з мудрецем.
Та прийшла черга слабувати вчителю. Тепер прийшов до його постелі монарх і гірко усміхнувся.
– Чи ж ти, навчаючи мене, сам не обмежував себе в зайвому, що нині взяла тебе хвороба? – напівскрушно, напівжартівливо питає мудреця.
– Обмежував, – каже той. – І замолоду так і було, що обминала вона мене. Але тепер, коли наближається мій час відійти з цього світу, нема потреби себе обмежувати, бо зайвого і сам не потребую. Тепер я хочу, працюючи для Отця Небесного, щонайбільше допомогти людям. Бо тоді Всевишній дасть мені щасливе і вічне життя.
– Як може дати тобі щасливе і вічне життя, коли кажеш, що прийшла пора вмирати? – засміявся правитель. Та старий не усміхнувся, а залишався розсудливим і переконливим:
– Може. Бо те вічне і щасливе життя буде не тут, на землі, а деінде.
– Та так будь-хто тобі може пообіцяти, перевірити ж неможливо! – вів своє король.
– Перевіряється таке швидко: відразу по смерті. А в земному житті досить повірити. Хіба ти був певним, що видужаєш, коли вирішив відмовитися від зайвих почестей? – нагадав колишнє.
Король призадумався: тоді довірився, а нині вже б самому смішно було, якби його вшановували так, як тоді. А далі, відчувши, що мудрець каже правду, і йдеться вже навіть не про земне життя, а про більше від нього, з великим запалом приступив до недужого:
– То чому ж ти мене того не навчив? Навчи й мене!
– Бо досі ти не просив навчити. Та якщо запрагнув, то мушу ще залишитися в цьому світі, аби виконати і цю важливу справу, – зітхнув старий учитель.
По якійсь хвилі монарх, згадавши, що святі люди найчастіше були бідними, засумнівався:
– А хіба може король претендувати на щасливе життя по смерті?
– Може, – відрік мудрець, – король такий же, як й усі інші, – виконує своє життєве призначення перед Богом і людьми. Щоправда, у нього спокус більше. Зате і нагорода буде вищою, бо від його рішень залежить доля багатьох. – Упродовж тих слів лице його співбесідника щоразу світлішало, – правитель зрозумів, що фраза «такий, як усі», яка тоді забрала в нього земні привілеї, тепер додасть небесних, а це, він вже знав, набагато більше.
Після тої розмови ще декілька років мудрець учив свого знатного учня як, будучи добрим правителем, жити за законами Творця Небесного, щоби після земного життя успадкувати Небо. Тож коли раніше король вершив свої справи щонайперше з приязни до окремих людей, аби їм догодити, то тепер – насамперед із любови до небесних законів, які уявляв як загальне цілісне благо, а як виконувалося те, то – із приязни до підданих.
Аби селянам і ремісникам було легше вижити, скорочував побори. А від того і розкішне життя при його дворі скорочувалося, бо більша частина казни йшла на спорядження і утримання вояків. Але коли його лучники відстрілювали собі людську вівцю чи гуску, то присуджував віддати удвічі більше. Кінникам за витолочення посівів наказував відшкодувати готовим зерном. Пильнував, аби, полюючи на великих птахів і оленів, мисливці знали міру, бо в сусідніх королівствах фазанів і дрохв уже винищили повністю. Строго карав за підпал лісу і нагороджував, коли пожежу вчасно заливали водою.
Народ, якому перепало передихнути від тиску важкої праці і недоїдання, його любив. Деякі придворні залишалися невдоволеними, бо раніше мали більше майна та привілеїв. Та загалом королівство ставало щасливішим. А його правитель і далі чи не щодня радився з мудрецем, учився в нього.
Якось наставник пригадав правителеві його раннє дитинство, коли показав йому, малому, журавля, що ловив рибу в ставочку. Малолітній принц захотів, щоби того журавля для нього спіймали. Та птах змахнув крилами й опинився в небі. Дитина заплакала і затупотіла ногами, вона ніяк не хотіла відпускати журавля. І щоби її задобрити, упіймали синицю й посадили в золоту клітку. Малий часто виймав звідти пташину, і якось так чіпко тримав її у своїх долоньках, що та задихнулася. Відтоді хлопчик більше не згадував про неї. Та не переставав хотіти журавля.
«А нині, – завершив свою мову учитель, – я є тим журавлем, що хоче піднятися в небо. Бо виконав своє призначення на землі. Тож дозволь опертися на крила тому, кого гнітить золота клітка». Король засумував, що відійде близька йому людина. Але мусив змиритися з тим, що уже достатньо навчився і зможе жити за законами Любови.
А через сорок дев’ять років біля багато оздобленого королівського ложа ті ж слова про журавля почули дев’ять дітей правителя і дев’ять його учнів, які зобов’язалися продовжити справу улюбленого батька, вчителя, свого монарха. Виконали вони ті зобов’язання чи ні, про те історія мовчить. Але збереглися оповістки, що в тому королівстві упродовж багатьох століть шанували журавлів, які злітають у небо, навіть карбували їх на своїх монетах.
