Притчі 
Давно, дуже давно через пустелю між Єгиптом і Палестиною проходили подорожні валкою-караваном. Люди та верблюди втомилися від важкої подорожі по глибокому піску, від спеки і спраги. Вони мріяли про спочинок. Насилу знайшли його в невеличкій оазі. З-під каменя вибігало прозоре джерело, а коло нього зеленіла трава й росли кущі.
Караван спинився. Всі відпочили, напилися холодної води, наповнили нею шкіряні мішки та з’їли свій скромний полуденок, що складався з кількох дактилів. Люди пішли далі, а на піску коло джерела зосталося кілька зерен дактиля.
Повіяв вітер з пустелі, наніс піску. Вогкість від джерела дала зернятам силу прорости, і незабаром біля дерева з’явилися молоденькі пальми. Їх було кілька, але та, що росла найближче до води, вирізнялася серед них своєю красою.
То було чудове струнке деревце з мережаною короною листя. Коріння пальми жадібно пило воду з джерела і вигрівалося в сонячному теплі. Хутко пальма перегнала ростом своїх сестер та інші рослини, що були в оазі.
І стала вона з погордою дивитися на всіх. Вона нудьгувала в пустелі, не цікавило її життя оази, ні тварини, ні рослини в ній. Набридли пальмі жовті безкраї піски й колючі кактуси, надокучили їй навіть люди, що інколи заходили в оазу. Пальмі хотілося чогось кращого, цікавішого.
Часто дивилася пальма на синє небо, а вночі – на чудові далекі зорі. Вони мінилися всіма кольорами і спокійно та ласкаво дарували свої промені всім: і гарній пальмі, й колючому незугарному кактусові. Пальмі здавалося, що якби ще трохи вище вона підросла, то досягла б зір. Повна бажання рости все вище й вище, вона простягала розкішне листя вгору та так і завмирала під палючим промінням сонця аж до ночі, а вночі… плакала незримими сльозами, що на ранок блищали перлистою росою на її листі.
І пальма забувала про невеличку громаду рослин і тварин, серед яких росла. Лише інколи вона робила ласку для джерела, питаючи його:
– Ну, як ти думаєш, чи скоро я досягну зір?
Джерельце мовчало. Воно теж любило зорі та було щасливе, коли вони купали в його прозорій воді свої сріблисто-золоті промені, але воно любило не тільки їх. Джерельце любило всіх: і ніжну шовкову травичку, що росла на березі, і пташок, що під час перелетів спочивали в оазі, купаючись у воді, і тваринок, що проходили втамувати свою спрагу.
Особливо любило джерело той час, коли в оазі зупинялися на відпочинок люди. Весь берег наповнювався тоді гомоном, перегуками, сміхом, срібних голосів дзвінків, почеплених на шиях верблюдів і віслюків. Гостинно давало джерело свою прозору воду кожному. Зі свіжими силами покидали оазу подорожні, благословляючи щедре джерело.
* *
Одного пополудня все заворушилося в оазі. Джерельце загомоніло, зашелестіла травичка:
– Караван іде, караван!
Пальма байдуже дивилася назустріч подорожнім.
– Ні, це не караван, це лише двоє людей, та й не на верблюді, а на ослі, – промовила вона.
І справді, до оази наближалися подорожні. Старий чоловік втомлено ступав, ведучи на поводі осла, на якому сиділа молода жінка з немовлятком на руках.
Пальма бачила все до дрібнички: і бідну одежу подорожніх, таку несхожу на шати багатих купців, що нерідко проходили через пустелю, і незвичайну красу молодої жінки, і світле мудре чоло сивобородого старого чоловіка. Якийсь надзвичайний неспокій і радісна надія оволоділи пальмою…
Ось подорожні в оазі. Жадібно п’ють воду з джерела. Жінка обережно виймає немовлятко з покривала. Дитина змучена: уста запеклися, личко почервоніло від спеки. Лише сяють, як дві зорі, широко розкриті очі. З невимовною ніжністю та любов’ю дивиться мати на дитину. Замоченим у джерельній воді покривалом відсвіжує уста й личко дитини.
Подорожні шукали тінистого місця, щоб покласти немовлятко спати та й самим трохи перепочити. Але важко було тут знайти таке місце: рослини були невеликі й давали мало тіні. Лише пальма мала розкішне листя, та її корона була дуже високо.
Немовлятко, змучене подорожжю, почало тихо квилити.
І диво! Раніше ніякий плач, ніяке квиління не зворушували пальми, а тепер щораз більша тривога, щораз більший жаль охоплювали всю її істоту.
– Бідне немовля! Яке воно гарне і яке змучене! Якби схилитися, то, може, у прохолоді листя воно б швидше заснуло. Схилитися? А зорі? Чи зможу я знову випростатися, щоб досягти зір?
Дитятко дрімало, але спека, видно, мучила його. Воно знову почало тихо плакати. Мати з любов’ю і з жалем схилилася над ним.
І тоді сталося щось незвичайне. Висока горда пальма покірно нахилилася майже до самої землі, з своєї розкішної корони вона утворила шатро, що захистило немовлятко та його матір від пекучих променів сонця.
Пролунав легкий тріскіт. То розчахнувся надвоє стрункий стовбур красуні пальми, а з-під кореня побігло нове джерело, що відсвіжило навколо траву й повітря. Дитинка спокійно зітхнула, розкинула рученята і стала розглядати чудові візерунки пальмового гілля.
А пальма дивилася в очі дитини. Здавалося, що світло цих очей краще і чарівніше, ніж зоряні промені, до яких вона тепер тягнулася. Схилена пальма запитала джерела:
– Може, хоч ти скажеш мені, чому я сьогодні така щаслива, ніби в очах цієї дитини я побачила все світло зір, про яке мріяла здавна.
І джерельце тихо відповіло:
– Сьогодні, моя люба, ти пізнала любов – ти забула про себе, а подумала про цю змучену дитину. Щоб дати їй спочинок, ти не пошкодувала свого стовбура. І ще знай, що не звичайній дитині ти подарувала сьогодні свою любов, а Тому, Хто народився, щоб розказати всьому світові про Любов і Добро. Ти шукала чарівного світла зір, а знайшла його в очах Божественного Немовляти…
Над пустелею спадав вечір. На небі загорялися зорі. Та не шукала їх променів пальма. У хвилях срібного світла ночі їй вчувалася ніжна пісня.
То гурт янголів славословив Божественне Дитятко в Його відпочинку під час важкої подорожі, коли за велінням янгола святий Йосиф забрав Матір та Дитину і помандрував до Єгипту.
Автор: Ніна Наркевич
