Притчі 
Вона майже ніколи не святкувала свого дня народження того дня, коли, власне, народилася – 2 січня. Тільки-но минули новорічні святкування – хтось після них відпочиває, а хтось уже поринув у підготування до Святого вечора та Різдва. Отож запрошувала гостей вже на Різдвяні свята. А що працювала в релігійному видавництві і мала щороку 10-денну новорічно-різдвяну відпустку, викроювала з неї кілька днів (бо ж коли іще при теперішньому шаленому ритмі життя!) на ґрунтовне передсвяткове прибирання. Жила у великому власному будинку і прибирати було що. 2 січня здебільшого було в неї днем, коли мила люстри в численних кімнатах, витирала порохи в книжкових шафах, прала фіранки на численних вікнах, порядкувала в кухонних шафках, чистила килими і доводила до блиску паркет у вітальні… І якщо бралася до цього з ентузіязмом, то наприкінці вже першого дня «генеральних порядків» відчувала втому, а ще більше – роздратування. Скільки ж то часу забирає цей побут, а хто, зрештою, цей блиск оцінить чи принаймні зауважить? Діти малі, бігають, бешкетують, здатні за мить перевернути геть усе в кухні («Ну, мамочко, ми бавимося в господиньки», а що борошно – по свіжовимитій підлозі й розлита олія на столі – байдуже). Чоловікова мама радить не перейматися тим усім, мовляв, однаково усе не переробиш. А чоловік… Він, власне, може і не зауважити. Ні, він у неї хороший. Дбайливий, добрий, відповідальний. Але днює і ночує в школі – рідкісний у наш час приклад такого самовідданого учителя. Піклується і про дітей та дім, але ж чоловіче сприйняття геть інакше, аніж прискіпливий жіночий погляд, спраглий краси, затишку і бездоганної гармонії. «Відпочинь ліпше, – радить. – У нас же більш-менш чисто». Ага, чисто! Ось кришталь у сервантах припав пилом, у шафах з одягом діти геть усе поперекидали… Вони бачте, у моделей бавилися!
А учора натерла до блиску піяніно у вітальні. Чоловік прийшов зі школи в чудовому настрої, і відразу до вітальні. «Послухай-но, які ми чудові колядки зі своїм ансамблем нині вивчили…»
– Поглянь, що тут змінилося, – перервала різдвяну мелодію. – Терла до блиску, аж стомилася…
– Паркет? Блищить, мов ковзанка в центрі Львова. А ще мій тонкий музичний нюх вловлює свіжість випраних штор… – спочатку трохи розгубився, а потім почав жартівливо перелічувати чоловік.
Але вона навіть не усміхнулася. Прати далеко несвіжі штори і натирати паркет, на якому діти поробили чимало плям, вона планувала на завтра.
– Ось так завжди! Робиш ті порядки, стараєшся, а цього навіть ніхто не зауважить! – вибухнула від накопиченої втоми і роздратування. – Піяніно твоє начистила до блиску!
Начищене піяніно обірвало свою радісну мелодію колядки.
Чоловік рвучко підвівся і міцно обійняв її. «Маленька, рідненька моя фея чистоти і блиску! У нашому милому замку і справді чудовий порядок. Ну, десь – плямочка на підлозі, десь – кришталеві келишки припали порохом у серванті, десь небездоганно поскладані сукні в шафі… Усе потрохи зробимо, я допоможу! А скоро наші дівчатка виростуть і допомагатимуть. Не переймайся аж так цими порядками, прошу, вони крадуть багато часу. І… різдвяного настрою!»
Він підвів дружину до піяніно, сів на стілець, посадив її собі на коліна і почав грати ніжну мелодію «Тихої ночі»…
– А знаєш, я аж тепер відчув, що воно начищене. Краще грає!
З її пліч раптом упав важкий тягар побуту, традиційний для передсвяткової пори, і вона нарешті посміхнулася. Справді навіщо аж так себе обтяжувати тими порядками? Вона більше не дозволятиме побутовим дрібницям красти в їхній родині радість. От наступного року…
А наступного року все зовсім змінилося, усе пішло шкереберть. До їхнього безтурботного замку прийшла біда. У чоловіка виявили злоякісну пухлину. Складні операції, важка хіміотерапія… На її плечі враз упало надто багато клопотів, здавалося, не витримає, зламається. Навіть донечки – маленькі сміхотливі принцеси раптом стали принцесами Несміянами. Відчували гнітючу атмосферу вдома. Музика тут лунала дедалі рідше, а піяніно вже ніхто давно не чистив…
Що врятувало його, що витягло з цієї важкої недуги? Напевно, їхня любов і щира молитва. Він, на велике здивування лікарів, став на ноги, повернувся до школи. І в передріздвяний час знову вивчав зі своїм ансамблем колядки.
А вона… прибирала вдома. Ну треба ж хоч трішки навести лад, кілька місяців взагалі було не до порядків, скрізь усе занедбано. А Різдво ось-ось!
А тут дзвінок зі школи від чоловіка.
– Ти, мабуть, у фартушку, правда? Скидай мерщій! У нас будуть гості. Сьогодні ж 2 січня!
А вона і забула про своє день народження…
Але ж навколо такий безлад…
– Ні, не сьогодні! Може, вже на Різдво… Я мушу доприбирати…
– Ми вже ідемо!
Мерщій кинулася до кухні, увімкнула електрочайник, почала робити якісь канапки.
Двері відчинила таки у фартуху – не встигла переодягтися. А гостями виявилися діти з ансамблю.
Вони колядували і вітали її з уродинами, а вона нишком втирала сльозу…
«Тиха ніч, свята ніч…» її серце сповнювалося різдвяним настроєм, і вже неважливим ставали різні порядки…
А наступне Різдво вона вже зустрічала без нього. Стрімкий рецидив… Він мужньо зносив усі випробування, як міг, підбадьорював дружину, і зі свого ліжка, вже не встаючи, давав уроки своїм учням з ансамблю і учив молодшу донечку грати на фортепіяно.
Коли він перетнув цю земну межу і пішов у вічність, світ втратив для неї свої барви. В їхньому домі перестала звучати музика. В її душі – теж. Але треба було жити заради дітей…
Була розпач, була безнадія і гарячі молитви на його могилі, коли притулялась чолом до його фотографії холодному граніті: «Проси в Бога, щоб дав мені силу, щоб були щасливі наші донечки…».
Сьогодні вона впевнена, що це його молитви, його опіка там, за межею, у Божій близькості, дали їй силу повернутися до життя, до праці і до турботи про їхній великий дім, – ну, звісно, як же без тих порядків…
А ще – хай для когось це буде немислимим парадоксом – вона впевнена, що це з допомогою його небесних молитов вона зустріла того, хто став опорою в її земному житті. Опорою їй, донькам, матері покійного чоловіка. І вона вже не плакала від розпачу і самотности ночами, і почали усміхатися її донечки-принцеси, і великий дім відчув, що в ньому знову з’явився умілий господар. І в цьому домі знову залунала музика. А невдовзі клавіш старого фортепіяно почали торкатися пустотливі пальчики третьої донечки – маленької русявої дівчинки.
Її охрестили Софія-Ярослава. Вона знає, хто це на фото у вітальні – цей замислений чоловік, задивлений у вічність, що сидить за фортепіяно. Це тато її старших сестричок. В їхнього батька та її тата була одна і та сама вихователька в інтернаті. Дівчинка називається Софія на її честь. А друге ім’я Ярослава – на честь її найлюбішої бабусі, і хай спробує хтось сказати, що вона їй нерідна! Рідна для усіх трьох.
А сьогодні, січневого засніженого ранку мама трьох дівчаток-принцес трохи заклопотана: ось-ось Різдво, треба братися за перед святкове прибирання. В якусь мить, ковзнувши поглядом по фотографії у вітальні, згадає: «Сьогодні ж 2 січня!». І зніме фартух, і увімкне різдвяні мелодії, їй стане раптом стане на серці щемно-щемно, і по обличчі скотиться сльоза… Найменша донечка лагідно витре її щоку, і різдвяні мелодії торкнуться її серця тихою радістю. Незабаром – Різдво, народження Спасителя, який прийшов у цей світ, щоб кожному з нас подарувати вічне життя в люблячій Божій присутності. І радісній різдвяній звістці радітимуть не лише тут, на землі, але і на небесах – ті, хто вже не з нами, але хто назавжди в нашому серці.
