Притчі 
У палату інтенсивної терапії зайшла медсестра. Була ніч. Обом пацієнтам, що тут лежали, вона вже вколола знеболювальне і видала усі приписані на цей час ліки, тож знала, що все мало бути добре. Третього хворого, що тут перебував, перевели в іншу палату – йому покращало.
Підійшла до одного пацієнта, до іншого, запитала, чи не болить – обом нічого не бракувало і не боліло. Тож вона вийшла, щоби через якийсь час навідатися знову.
А обидва хворі, що там лежали, ніяк не могли заснути, переверталися то на спину, то знову набік, а той, що біля вікна, ще й тяжко зітхав. Урешті другий, старший, озвався до нього:
– Вам, бачу, теж не спиться. Болить?
– Саме зараз болить не сильно, та болить що інше. Душа болить, – довірився молодший. – Я тільки недавно дізнався, що жити залишилося який місяць. А до того мені казали, що виздоровлюю. Вірив їм, що буду жити, а мушу вмерти. І знаєте, що найболючіше? – Те, що моя віра вже тоді несла смерть, бо вмерла правда між мною і моїми близькими, а я не знав. Ще стільки всього планував зробити! Якби знав раніше, то хоча б нагальні справи позакінчував, попрощався б зі всіма як годиться.
Чутно було, що йому дуже болить те, про що каже. На хвилю залягло мовчання. А далі зажебонів голос другого чоловіка:
– Про свою хворобу я знав від початку І кому міг, тому свої борги повіддавав, обіцянки виконав. Але гризуся, певно, більше ніж ви. Від мене не приховали, що робиться в моєму тілі, і я те прийняв, – рано чи пізно, а вмирати будемо всі. Але досі не знаю всієї правди про те, куди піду після смерти. Ніколи тої правди і не шукав. Шукав тільки заспокоєння, що все добре. І вірив, що так воно і буде. І до церкви ходив, та так і не встиг упевнитися, що посмертя буду мати у світлому місці. І що мені нині з того, що я мав віру в існування доброго Бога, якщо та віра не дала мені правди. Знав, що Він існує, та так і не прийшов до Нього, бо якби прийшов, то знав би про те. Хоча б здогадувався б.
Затихли. Першим мовчання перервав молодший, що лежав біля вікна. У його голосі чулася заздрість:
– Добре тому чоловікові, що його від нас перевели. Він ще має час, щоби зробити все те, чого ми не встигли.
– Що, він? – аж дивно було, як погучнішала тиха і зболена мова старшого хворого. Та в ній проступила не заздрість, а виразне почуття досади, змішаної із глибоким сердечним співчуттям:
– Він ще в гіршому становищі, ніж ми. Бо ми хоч запізно, та прозріли, а він і далі закриватиме очі на правду і буде жити сьогоднішнім днем. Він, як і ми, так само довіряє тим, хто його заспокоює. Правда відкривається людям уже за воротами пекла.
Коли медсестра зайшла вдруге, обидва хворі лежали тихо, та вона відчувала, що не сплять. Приглушеним голосом запитала, чи їм чого треба. Не відповіли. Може, і сплять, – зраділа сестричка і, скрипнувши дверима, вийшла.
