Притчі У п’ятнадцятому столітті, в одному селищі біля Нюрнберга жила сім’я, в якій підростало вісімнадцять дітей. Щоб нагодувати всіх хоч би хлібом, батьку сімейства доводилося працювати щодня по вісімнадцять годин у шахтах і ще підробляти деінде.
Незважаючи на відчайдушну бідність, двоє із синів Альбрехта Дюрера сміли мріяти, і мрія в них була одна – обидва хотіли стати художниками. Вони прекрасно розуміли, що їх батько ніколи не зможе жодному з них зібрати кошти на навчання в Художній академії. Багато безсонних ночей провели брати, перешіптуючись під ковдрою, і знайшли вихід. Домовилися підкинути в повітря монету: той, хто програв повинен був піти працювати на шахті і оплачувати навчання того, хто переміг. А після закінчення навчання той, хто виграв, оплатить навчання другому, отримавши гроші за продані роботи.
В одну з неділь, виходячи з церкви, вони підкинули в повітря монету. Альбрехту Дюреру-молодшому пощастило того дня, і він поїхав вчитися в Нюрнберг. Альберт Дюрер пішов на шахту, де на нього чекала небезпечна і важка робота, і пропрацював там чотири роки для того, щоб брат міг реалізувати свою мрію.
З перших днів навчання Альбрехт став найталановитішим учнем в усій Академії. Його гравюри, різьблення, малюнки, виконані масляними фарбами, були набагато кращі за роботи його викладачів, і до закінчення Академії він вже почав заробляти чималі гроші від продажу своїх творів. Коли молодий художник повернувся до себе додому, сім’я Дюрер влаштувала святкову гостину на його честь. Наприкінці сімейної урочистості Альбрехт встав і вимовив тост за улюбленого брата, який заради нього пожертвував своїм талантом і перетворив його мрію на реальність. Альбрехт закінчив свого тоста так:
– І зараз, Альберте, брате мій, твоя черга. Тепер ти можеш відправитися в Нюрнберг і здійснити свою мрію, тепер я потурбуюся про тебе.
Усі погляди звернулися в бік того кута столу, де сидів Альберт. Його обличчя було залите сльозами, він хитав головою і шепотів: “Ні… ні… ні…”.
Нарешті він отямився, підвівся, утерши сльози, обвів поглядом усіх родичів і, обернувшись до брата, доторкнувся своєю рукою до його щоки, погладив і ласкаво сказав:
– Ні, брате, я не можу поїхати в Нюрнберг, надто пізно для мене, надто пізно. Подивися, що за ці чотири роки роботи на шахті стало з моїми руками! Кожен палець хоч би один раз зламаний, артрит на правій руці розвинувся настільки, що мені потребувало значних зусиль утримувати келих, поки ти вимовляв свого тоста… Мої пальці не зможуть впоратися з делікатною роботою художника, не зможуть точно рухати олівцем або пензлем. Ні, брате, для мене вже пізно…
З того дня пройшло вже більше чотирьохсот п’ятдесяти років. Сьогодні гравюри, акварелі, картини, написані маслом, різьблення та інші роботи Альбрехта Дюрера можна побачити в музеях всього світу, але більшості з нас добре відома тільки одна з них, – картина художника, яку він присвятив братові. Та, на якій Альбрехт Дюрер на згадку про жертву, принесену Альбертом, і на його честь, зберіг його понівечені тяжкою роботою руки із з’єднаними долонями і пальцями, спрямованими в небо. Він назвав цю прекрасну картину “Руки”, але весь світ, що відкрив серце цьому шедевру, “перейменував” картину в “Руки, які моляться”.
Господи! хто повірив чутому від нас, і кому відкрилася сила Господня? …Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. (Книга пророка Ісаї 53:1,3-5).