Притчі 
«Шануй батька свого і матір свою» (Вих. 5:16; Мк. 7:10)
ТАТУ, ТИ ЧУДОВИЙ!
Мати покинула Тіма Ґенара, коли йому було три роки. Тому не дивно, що він виріс бунтівним і жорстоким. Він розповів, як важко йому було стримувати себе, навіть після того, як став християнином.
«Якось я їхав автом зі своїм сином Ліонелем. І раптом якийсь молодик поїхав на червоне світло. Я загальмував як навіжений, ледь уникнувши зіткнення. Ліонель вдарився головою об лобове скло. Я побачив, як хлопець поїхав далі, насміхаючись з мене. Кров у мені закипіла. Не тямлячись від люті, я кинувся навздогін й уже не міг стриматися. Наздогнавши, я виволік його з авта і вже збирався добряче почастувати його стусанами, як раптом Ліонель схопив мене за руку:
– Ні, тату, ні, не роби цього, припини, тату.
Усе його єство благало мене. Це й урятувало зухвальця.
Коли я сів за кермо свого авта, Ліонель сказав мені:
– Тату, я пишаюся тобою. Ти чудовий!
Тепер уже не кров закипала у мені від люті, а тепло розпливалося в серці.
– Дякую, синку. Мені було соромно за те, що я ледь не вчинив. Твоя любов і твоє благання допомогли мені, хоч ти сам цього не усвідомлюєш».
Тім Ґенар цю історію підсумовує так:
– Знаєте, навіть коли людина міняється, то все одно підсвідомо може робити негідні вчинки. Але завдяки тим, хто нас любить, довіряє нам, ці погані вчинки віддаляються і залишають місце для миру.
* * *
Згідно із Заповіддю шанування батьків Бог зволив, щоб після Нього ми шанували наших батьків і тих, яких Він, для нашого блага, наділив владою.
ЖОДНОГО «САЧКУВАННЯ»
Журналіст Луї Беріо згадує своє дитинство у селі. Історія ця трапилася у 1950 році.
«Нас було восьмеро хлопців і двоє дівчат. На фермі зажди багато роботи, тому мій тато не любив ледарів.
Щоб нам не знудилася втомлива праця, тато обіцяв винагороду. Наприклад, за важке і найнудніше завдання – відривати пагони в картоплі – він пообіцяв нам якось похід у цирк Амар, який давав вистави у головному місті кантону.
Картоплі була ціла гора – на тривалий час пожива нам і корм тваринам. Щоб піти у цирк, ми повинні були повідривати пагони у всієї картоплі за один день. Марк був переконаний, що цю роботу неможливо виконати за такий короткий час. Однак ми нізащо не хотіли пропустити цирк! Він запропонував накрити ту картоплю, з якої ще не відривали пагони, тією, яку встигнемо обробити. Ми схвалили цю ідею без обговорень.
Тільки Етьєн зауважив:
– Батько все одно побачить пагони згодом.
– Який же ти дурень! – відповів Марк. – Ми скажемо йому, що вони знову відросли.
– А! Тоді гаразд!
Усе минуло добре, і ми не надто втомилися. Вечір у цирку був незабутній, дорога додому також.
– Сподобалося? – запитав тато.
– Так, було чудово! – хором відповіли лицеміри.
– Я тішуся, – додав він. – А тепер ви закінчите відривати пагони в картоплі, а потім посортуєте на п’ять куп за розміром; якщо я побачу, що робота виконана добре, ви зможете піти спати. Хіба що вже настане час іти в школу.
Нам не вистачало терпіння закінчити роботу, але й піти спати ми не могли. Каторжники по черзі позасинали на купі картоплі.»
* * *
Подружня спільнота базується на союзі і згоді подружжя. Подружжя і родина спрямовані на добро подружньої пари, народження і виховання дітей.
ОХ ВЖЕ ТІ ІНОЗЕМЦІ!
Ця історія трапилася у 1924 році. Майбутній кінематографіст Анрі Верней приїхав у Францію як біженець з Вірменії. Йому було чотири роки. Чудом урятувавшись від різанини вірмен, яку вчинили турки, його сім’я прибула у Марсель, не знаючи французької, не маючи паспортів і не відаючи, куди іти.
На заощаджені гроші їм вдалося винайняти мансарду. За кухню їм правила невеличка піч на сходовому майданчику, яка по черзі слугувала то вірменській сім’ї, то французькій, що мешкала навпроти. Та французам не подобалися ці іноземці, як вони казали, «не такі, як ми».
Анрі Верней згадує:
«Коли тато підносив до печі страву, щоб її загріти, сусід починав кричати. Він вигукував якісь слова, яких ми не розуміли. Але його вказівний палець, яким він показував на землю, а потім на сходи, чітко давав нам зрозуміти, що він живе у себе вдома, у Франції, а ми, якщо нам щось не подобається, можемо повернутися туди, звідки приїхали».
Щоб мати спокій, вірмени були змушені переїхати у кімнату з плиткою, де мешкали вп’ятьох: малий Анрі, його батьки і дві мамині сестри.
Але треба ж було за щось жити! Врешті тато знайшов роботу будівельника. Проте його зарплатні не вистачало на прожиття п’яти чоловік.
Три сестри обійшли все місто у пошуках роботи. Та оголошення завжди стосувалися кваліфікованих робітників з досвідом роботи і з дипломом.
Після місяця безрезультатних пошуків мати Анрі побачила у невеличкій крамниці чоловічого одягу наклеєне на вітрині оголошення: «Шукаю працівників для роботи удома». Анрі розповідає:
«Мама увійшла.
– Доброго дня, пане, я прийшла за оголошенням.
– Ви шиєте сорочки?
Мама не хотіла брехати.
– Пане, нас троє сестер. Якщо ви покажете нам зразок, ми обіцяємо виконати абсолютно ідентичну роботу.
Це був справді останній шанс!
Трохи завагавшись, чоловік відповів:
– Ось зразок, принесіть мені відповідну копію до завтрашнього вечора.
Жодна з сестер не спала тієї ночі. Вони акуратно розпороли сорочку-зразок. Усі частини, з краями для зшиття, повинні були поміститися на тканині довжиною 2 м. 80 см. і шириною 80 см. Після двогодинної спроби окремі частини були складені. О шостій ранку нова сорочка була готова і свіжо випрасувана. О дев’ятій ранку, коли відчинили магазин, мама принесла сорочку. Продавець висловив своє задоволення.
Три сестри здали екзамен, і їх найняли на роботу. Завдяки тому, що вони працювали пізніми вечорами, їм вдавалося зводити кінці з кінцями».
Ці четверо дорослих біженців раділи, бачачи, як росте малий Анрі, і забезпечували всі його потреби.
Згодом Анрі зустрів Фернанделя, який допоміг йому розпочати кар’єру в кіно.
* * *
Сім’я, яка сьогодні перебуває на грані розвалу, не може існувати без таких чеснот, як вірність, сміливість і самопожертва.
