Притчі 
Обов’язком громадян є працювати разом із цивільною владою над будуванням суспільства в дусі правди, справедливости, солідарности і свободи.
ЛЕХ ВАЛЕНСА
Це трапилося 5 жовтня 1983 року.
Уперше громадянин Польщі отримав Нобелівську премію миру. У вечірніх новинах комуністи оголосили цю подію на дев’ятій позиції як будь-яку іншу, ніби вона не мала великого значення.
Польський уряд навіть висловив свій протест норвезькому парламенту через те, що той обрав Леха Валенсу, ворога номер один для комуністичного керівництва.
Річ у тому, що в Польщі офіційна пропаганда зробила все для того, аби очорнити засновника першої незалежної профспілки у радянській імперії. Від початку проголошення воєнного стану в 1981 році, Валенса разом з шістьма тисячами членів «Солідарности» були ув’язнені. Втім, знищити величезну надію, яку пробудила «Солідарність», було нелегко. Заснована лише в 1980 році, профспілка вже налічувала десять мільйонів членів!
Під час візиту Леха Валенси у Ватикан обраний незадовго до цього папа-поляк нагадав, що, починаючи з XIX ст., Церква визнає природне право робітників створювати вільні профспілки.
В Осло Нобелівську премію миру від імені чоловіка отримала дружина Леха Валенси, Данута Валенса.
Коли її запитали, що вона, мати семи дітей, відчуває, та відповіла дуже просто:
– Звичайно, це велика честь для сім’ї; але найбільшу радість приносить те, що ця премія обмила нас з усього бруду, який хотіли на нас вилити.
Під час вручення премії Голова Норвезького Нобелівського комітету говорив голосно і чітко. Розповідаючи про Леха Валенсу, він сказав:
– Він зумів здійняти стяг свободи і гідности людини так високо, що його стало видно на цілий світ!
Коли такий християнин, як Лех Валенса, віра якого підтримує у будь-яких випробуваннях, стає на захист правди і свободи від брехні й поневолення, саме тоді народи бачать, як сходить вишнє світло.
З Божою допомогою, як це було в 1989 році, народи скидають маски страху і беруть власну долю у свої руки.
* * *
Громадянин зобов’язаний сумлінням не виконувати розпорядження цивільної влади, якщо ці накази суперечать вимогам морального порядку. «Богові треба коритися більше, ніж людям» (Діян. 5:29).
МАРТІН ЛЮТЕР КІНГ
Усе почалося 1 грудня 1955 року.
Одного разу на Півдні США в автобусі темношкіра жінка відмовилася звільнити місце білошкірому. Водій викликав поліцію, і цю жінку кинули у в’язницю за те, що вона порушила закон про расову сегрегацію. Темношкірі мешканці міста були розлючені й хотіли все потрощити. Та їхній молодий пастор Мартін Лютер Кінг стримав їх. Йому вдалося їх переконати у гідності пасивного опору. Темношкірі просто відмовляться їздити автобусом.
Так тривало місяць, потім другий. Оскільки майже всі білошкірі мали власні авта, автобусному підприємству загрожувало банкрутство. Мер сподівався, що темношкірих змусить їздити автобусами дощ. Проте вони воліли змокнути дорогою на роботу. Тоді Рада міста вирішила діяти рішуче. Пастора, який оголосив бойкот, арештували.
Новина блискавично дісталася кварталу темношкірих, і всі побігли до в’язниці з криками:
– Звільніть пастора!
Директор подзвонив мерові, аби повідомити, що натовп може взяти в’язницю штурмом. Побоюючись найгіршого, мер наказав звільнити Мартіна Лютера Кінга. Пастора урочисто допровадили додому.
Коли він увійшов, то побачив, що його дружина Коретта уся в сльозах. Телефон дзвонив увесь день, і якісь молодики по черзі лякали її:
– Послухай, негритянко, якщо твій чоловік далі буде робити проблеми, то гірко про це пошкодує.
Через декілька днів, коли Коретта була на кухні, вона почула, як у вестибюль влетіло щось схоже на великий камінь. Налякавшись, вона побігла до немовляти, яке спало у передпокої і віднесла його в сад. Як тільки вона вийшла з будинку, то почула страшенний вибух. То вибухнула бомба, яка мала вбити її дитину.
Мартін Лютер Кінг розповідає продовження цієї історії:
«Анонімні телефонні дзвінки не припинялися ані вдень, ані вночі. Я боявся, боявся за сім’ю, за своє життя. Якось уночі я не міг заснути і пішов на кухню. Обхопивши руками голову, я звернувся до Бога:
“Я борюся за те, що вважаю справедливим. Але вже більше не можу. Це перевищує мої сили”.
У цю хвилину я так ясно відчув Божу присутність, як не відчував ніколи. Так, ніби якийсь внутрішній голос казав мені:
“Ти борешся за справедливість і правду. Бог завжди буде на твоєму боці”.
Раптом мій страх зник. Я був готовий долати будь-які труднощі».
Кінг продовжував боротися за громадянські права темношкірих. На нього подали в суд за підбурення до заворушень.
15 листопада суд повинен був засудити бойкот автобусів і оштрафувати Мартіна Лютера Кінга на п’ятнадцять тисяч доларів.
Та якраз перед тим, як суддя повинен був оголосити вирок, у залі пролунав вигук:
– Верховний суд у Вашингтоні щойно оголосив, що расова сегрегація в автобусах суперечить Конституції США.
Друзі Кінга не могли натішитися: він виграв суд!
* * *
Кожне суспільство спирає свої судження і свої дії на якомусь баченні людини та її призначення. Поза світлом Євангелія про Бога і про людину суспільство легко вироджується в тоталітарне.
ТОМАС БЕККЕТ
Святий Томас Беккет був примасом Англії у XII столітті. Високий на зріст, понад два метри, Томас був наділений великим авторитетом і безмежними амбіціями. У 36 років король Генріх II Плантагенет зробив його канцлером. Беккет віддав усі свої таланти управителя на службу королівській владі. Він почав стягувати нові податки та розв’язав завойовницькі війни у Франції, і сам ішов на чолі війська. Після повернення в Лондон канцлер жив на широку ногу і накопичував великі багатства.
Коли архієпископ Кентербері помер, король захотів, щоб його місце зайняв Беккет. Канцлер погодився неохоче, але щойно його було висвячено на єпископа, він раптово змінився. До глибокої ночі проводив час у молитві, роздавав свої багатства бідним і жив як монах.
Король розраховував на Беккета, аби підкорити Церкву короні, щоб вона була готова на будь-який компроміс. Але колишній канцлер став ревним слугою Божим і рішуче протистояв королівському поневоленню Церкви.
Розлючений король вигукнув у присутності своїх придворних:
– Хто позбавить мене від цього нестерпного архієпископа?
Четверо рицарів подалися у Кентербері й убили архієпископа в його катедрі під час вечірні.
* * *
Мета політики – це мир. А мир – це спокій. Але не цвинтарний спокій, а спокій порядку. Порядок справедливости вимагає, щоб кесарю віддати те, що належить кесарю, тобто послух цивільній владі у всьому тому, що служить земному добру держави. Але порядок справедливости вимагає також віддати Богові Боже. Коли Церква захищає свої права супроти впливу держави, вона служить добру народу. Це ясно випливає з усієї історії Церкви.
Захищаючи релігійну свободу, свободу служіння Богові, ми захищаємо свободу загалом від панування тоталітаризму, який знову намагається відродитися.
