Притчі 
Група психологів запропонувала декільком дітям віком від 4 до 8 років запитання «Що таке любов?». Отримані відповіді були набагато ширшими і глибшими, ніж ми можемо собі уявити:
«Любов – це перше почуття, яке було, поки не з’явились погані речі».
«Коли моя бабуся захворіла на артрит, вона не могла нафарбувати собі нігті на ногах, тому мій дідусь фарбував їй нігті увесь час, навіть тоді, коли в нього був артрит на руках, це і є любов».
«Коли хтось тебе любить, він вимовляє твоє ім’я по-особливому. І ти знаєш, що твоє ім’я почуває себе безпечно в устах тієї людини».
«Любов – це коли дівчина пшикається парфумами, а хлопець пшикається одеколоном, потім вони йдуть гуляти разом і нюхають одне одного».
«Любов – це коли ти йдеш із кимось обідати і віддаєш йому більшу частину своєї смаженої картоплі, і не просиш, щоб ця інша людина віддала тобі свою».
«Любов – це коли хтось тобі робить боляче, ти дуже злишся, але не кричиш на нього, бо знаєш, що це образить його почуття».
«Одного разу моя старша сестра захворіла, і в неї все тіло покрилось червоними плямами, її хлопець приходив відвідувати її щодня і не боявся заразитись, він її гладив, поки вона не засинала, а потім ішов, – це і є любов».
«Любов – це те, від чого ти посміхаєшся, навіть коли втомлений».
«Любов – це коли моя мама робить каву моєму татові і куштує трошки, перш ніж йому дати, аби переконатися, що йому смакуватиме».
«Любов – це коли ти увесь час цілуєшся, а потім втомлюєшся цілуватись, але все одно хочеш бути поруч з цією людиною, і тоді люди більше розмовляють».
«Любов – це те, що є біля тебе на Різдво, коли ти перестаєш розгортати подарунки і прислухаєшся».
«Коли ти говориш комусь щось погане про себе і боїшся, що тебе більше не любитимуть; але ти дивуєшся, що тебе не просто далі люблять, але люблять ще більше».
«Любов – це коли ти кажеш хлопцеві, що тобі подобається його сорочка, і він одягає її щодня».
«Любов – це як бабуся і дідусь, які є друзями, хоч і знають одне одного дуже-дуже добре».
«Під час свого першого концерту я стояла на сцені і була дуже налякана, я подивилась на всіх глядачів, які мене бачили, і помітила свого тата, який вітався зі мною і посміхався; він єдиний так дивився, і тоді мій страх пропав».
«Моя мама любить мене як ніхто; ніхто, крім неї, не цілує мене ввечері перед сном».
«Любов – це коли мама дає таткові найбільший шматок торта».
«Любов – це коли мама бачить тата спітнілого і з поганим запахом, і все одно каже, що він красивіший від Роберта Редфорда».
«Любов – це коли твій песик лиже тобі обличчя, навіть коли ти залишив його самого вдома на цілий день».
«Я знаю, що моя старша сестра мене любить, тому що вона віддає мені весь свій одяг, який не одягає, а потім мусить купувати новий».
Невідомий Автор
ПИТАННЯ ВІРИ
Розповідають, що один альпініст, який страшенно бажав покорити вершину Аконтагуа, розпочав своє сходження після багатьох років підготовки, але припустився помилки, вирішивши підніматися сам, без товаришів, бо хотів насолодитись славою одноосібно.
Він почав сходження з самого ранку, не зупинявся ні на мить. Але ось стало смеркати, і далі ставало все темніше і темніше, та він не зупинявся на нічліг, а продовжував підніматися, налаштований дійти до вершини. І тут його застала ніч… Густа чорна ніч, захмарене небо, нічого не було видно, суцільна темрява, видимість НУЛЬ.
Піднімаючись по кручі, коли йому залишалось тільки 100 метрів до вершини, відважний альпініст послизнувся і став падати з неймовірною швидкістю… він бачив лише темні маси, які швидко мелькали повз нього, і його охопило страхітливе відчуття, ніби його всмоктує сила тяжіння.
Він продовжував падати, і в ці тривожні миті в його пам’яті промайнули всі приємні і неприємні моменти його життя, він подумав, що зараз загине, та раптом відчув дуже сильний ривок, ніби от-от щось переріже його навпіл…
Ах, так! Як і будь-який досвідчений альпініст, він вбив кілки безпеки з петлями, в які пронизав довжелезний шнур, прив’язаний до пояса.
У той момент, коли він завис у повітрі, йому не залишалось нічого іншого, як кричати: «БОЖЕ, ДОПОМОЖИ!», «БОЖЕ, ДОПОМОЖИ!»…
І з небес відповів йому поважний, глибокий голос:
– ЩО ТИ ХОЧЕШ, ЩОБ Я ЗРОБИВ?
– Врятуй мене, Господи!
– ТИ СПРАВДІ ВІРИШ, ЩО Я МОЖУ ТЕБЕ ВРЯТУВАТИ?
– Так, звичайно, Господи!
– ТОДІ ОБРІЖ МОТУЗКУ, НА ЯКІЙ ТИ ВИСИШ!..
Запанувала мить тиші, альпініст висів непорушно. Чоловік ще більше вчепився за шнур і став думати…
Рятувальна група наступного дня знайшла замерзлого альпініста. Чоловік був МЕРТВИМ, він висів, вчепившись в мотузку руками і ногами…
ЗА ДВА МЕТРИ ВІД ЗЕМЛІ!!!
Невідомий Автор
| Віра зрушує гори… але ми повинні справді проживати наше життя з вірою. |
БЕЗУМОВНА ЛЮБОВ
Це історія про солдата, якому вдалось повернутись додому після війни у В’єтнамі. Він зателефонував батькам із Сан-Франциско.
– Мамо, тату, я повертаюсь додому, але хочу попросити вас про послугу: я везу з собою друга і хотів би, щоб він залишився з нами.
– Звичайно, – відповіли вони, – нам було б приємно з ним познайомитись.
– Але ви маєте дещо про нього знати, – продовжував син, – його було поранено на війні. Він наступив на міну, і йому відірвало руку і ногу. Він не має куди йти, і я хочу, щоб він жив у нас вдома.
– Мені дуже його шкода, синку. Ми можемо знайти якесь місце, де він міг би жити.
– Ні, мамо й тату, я хочу, щоб він жив із нами.
– Сину, – сказав йому батько, – ти не знаєш, про що просиш. Така фізично обмежена людина може бути для нас великим тягарем. У нас своє життя, і ми не можемо дозволити, щоб така подія, як ця, втрутилась у його плин. Гадаю, тобі потрібно повернутися додому і забути про цю людину. Він знайде якийсь спосіб, щоб жити самому.
У цей момент син поклав слухавку.
Батьки більше про нього НЕ чули. А через декілька днів вони отримали телефонний дзвінок із поліції Сан-Франциско. Їхній син загинув, впавши з високої будівлі, так їм сказали. Поліція вважала це самогубством. Розбиті цією новиною батьки полетіли в Сан-Франциско і їх відвезли в міський морг, щоб вони впізнали сина. Вони його впізнали, але, на свій жах, довідалися щось таке, чого ще не знали: в їхнього сина була тільки одна рука і одна нога.
Невідомий Автор
| Батьки цього солдата схожі на багатьох із нас. Нам дуже легко любити фізично красивих та доглянутих людей, однак ми уникаємо людей, які викликають у нас почуття незручности або які завдають комусь клопотів.
Ми воліємо триматись осторонь від людей, які мають не дуже здоровий вигляд, не є такими красивими чи розумними, якими вважаємо себе. Дай Боже, щоб ми були здатні приймати інших людей такими, якими вони є. Дай Боже нам бути вирозумілими до осіб, що відрізняються від нас. |
ГВІЗДОК У ДВЕРЯХ
У хлопця був дуже поганий характер. Батько дав йому мішечок гвіздків і сказав, аби щоразу, коли він втратить терпіння, забив гвіздок позаду дверей.
Першого дня хлопець забив у двері 37 гвіздків.
Протягом наступних тижнів, мірою того, як хлопець вчився опановувати свої емоції, він вбивав у двері щоразу менше гвіздків. Він зрозумів, що легше контролювати свої емоції, ніж забивати гвіздки у двері.
Настав день, коли йому вдалось опановувати себе і не забити жодного гвіздка. Він повідомив про це свого батька, і той порадив йому витягати з дверей по гвіздку кожного дня, коли йому вдаватиметься себе контролювати. Минуло багато днів, і хлопець нарешті міг повідомити батькові, що у дверях більше немає гвіздків.
Батько взяв його за руку і підвів до дверей. Він сказав: «Ти добре попрацював, синку, але поглянь на всі ті дірки у дверях. Вони вже ніколи не будуть такими, як раніше.
Кожного разу, втрачаючи терпіння, ти залишаєш у когось у душі рубці, як оті дірки, які бачиш у дверях. Можна образити когось і забрати свої слова назад, але те, як ти це сказав, спустошує людину, і рубець залишається назавжди. Словесна рана є такою ж болючою, як і фізична».
Невідомий Автор
