Одного разу приснився чоловікові сон. Йому снилося, неначе він іде піщаним берегом, а поряд з ним – Господь. На небі висвічувалися картини з його життя, і після кожної він бачив на піску дві низки слідів: одну від своїх ніг, а іншу – від ніг Господніх.
Коли перед ним промайнула остання картина з життя, він озирнувся назад. І зауважив, що часто уздовж його життєвого шляху тяглася тільки одна доріжка слідів. Він також помітив, що часто так бувало в найважчі й найгіркіші часи його життя.
Він сильно засмутився і запитав Господа:
– Чи не Ти казав мені: якщо я піду шляхом Твоїм, Ти не покинеш мене. Але я помітив, що в найважчі часи мого життя тільки одна доріжка слідів залишалася на піску. Чому Ти покидав мене, коли був мені найбільше потрібен?
Господь відповів:
– Миле моє дитя. Я люблю тебе і ніколи тебе не покину. Коли в твоєму житті були горе і випробування, лише одна доріжка слідів тяглася по дорозі. Бо в ту пору Я ніс тебе на руках.
Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися. (Перше послання св. ап. Петра 2:24)