Притчі Тієї ночі, один з пастухів мав у серці велику журбу, яку приніс і поклав біля ясел. Він розумів – і нам це треба зрозуміти, – що перед Дитям слід відкрити душу і дозволити всім почуттям вільно виходити з неї. Даром, який Йому найбільше подобається, є наше правдиве, а не вдаване серце, і ніхто інший, окрім Нього, не вміє відчитувати глибоко приховані таємниці.
Отож пастух, разом зі жменею фініків, пожертвував новонародженому Господеві колючку, яка вже тривалий час нила в його грудях: незгода з батьками, ціла низка плутанини та непорозумінь, яка з плином часу замість шовку стала колючим дротом.
«Піду їх відвідаю. Постараюся дещо з’ясувати», – промовив до себе пастух, виходячи з печери. Коли наблизився до батьківської хати, на нього чекала несподіванка: попри те, що вікна були слабо освітлені, ніхто не відповів на його наполегливий стукіт. Трохи занепокоєний, він пішов до сусідів: ні батько, ні мати не виходили, їх бачили, коли вони поверталися з поля і, як завжди, попрямували до хати.
У пастуха в голові промайнули найчорніші думки. Він виламав двері й увійшов до хати. Все було на своїх місцях: горнятко біля відра з водою, блискучий мідний посуд на стіні, ялинові стільці і велика горіхова діжа вичищені до блиску – все йому промовляло про мамину присутність. Робочі інструменти з блискучими ручками, попіл з пічки акуратно вигорнений і кошик з облущеними бобами вказували йому, що батько був тут. Натомість велике ліжко в сусідній кімнаті виглядало порожнім, хоч і тріпотіло від останніх спалахів дотліваючої свічки.
Пастух, занепокоєний та розчарований, уже хотів виходити, та раптом почув звуки, які нагадували нявчання котеняти чи скрипіння дверей, що доносилися зі спальні. Взявши свічку, він підніс її до постелі. Йому аж сперло дух, коли побачив там двох малесеньких дітей, і це були ніхто інші як його батьки. Хай як це не виглядало абсурдно, пастух їх відразу впізнав за очима: її – за блакитними, а його – за темними, що дивилися на нього таким самим поглядом, як і колись, доброзичливим, милим та уважним.
Пастухові немов снігом за спину сипнуло, але не від страху, а від приємности. Він не питав, чому і як сталася ця таємнича подія. Він просто взявся їх доглядати з надзвичайною ніжністю та величезною старанністю: помив, почистив і запеленав, нагодував їх теплим молоком своїх овець, попестив їх, заспівав їм найкращу колискову, яку тільки знав, – ту, яку пам’ятав ще з дитинства, – і врешті-решт поклав їх спати.
Наступного ранку не мав найменшого сумніву, коли відчув руку у своєму волоссі, що це була мамина рука, і що грубувате пощипування за щоку було справою батьківської руки.
Вони не говорили багато. Всі троє зрозуміли: коли син виріс, то він уже не дитина, і коли батьки постаріються, то стають дітьми. І що так багато вузлів не зав’язувалося б, якби, схилившись над вертепом, усі зрозуміли, з якою повагою Йосиф і Марія дивляться на Сина і з якою повагою дивиться нам в очі, кожному з нас, Дитя Ісус.
