Таємниця бабусиної хустки

У Наталчиної баби хустка зовсім негарна – стара і обшарпана. У тітки Леськи теж – картата, як сумка, з якою вона їздить на базар. І тільки в моєї бабусі хустка барвиста, наче килимок; кольору спілої вишні та ще й із мальованими квітами на краях.

І ті квіти, наче живі. Ніби з клумби баби Насті. І ружі, і ромашки, і синьоокі братчики, і пихаті нарциси. Звісно, такий цвіт не зустрінеш у реальності, бо в кожного зілля свій час, своя пора. Але хустка баби Насті, наче казка, у ній можливо все.

А ще в нас із бабусею на двох одна таємниця. Якось я звірила її Наталці: квіти на бабусиній хустці пахнуть. «Не може бути, – пирхнула та, – тільки справжні квіти пахнуть, а намальовані – ні». Пригадую, я тоді дуже розсердилася. Аж рум’янець щоки обпік. Так, наче Наталочка була зла фея, яка зруйнувала ворота до мого чарівного світу. «Дурепа», – жбурнула їй образу і шугнула кудись, залишивши на кладці розгублену дівчинку.

А квіти таки пахли. Того вечора я ще раз у цьому переконалася. Коли бабуся вже вляглася, а заквітчана хустка висіла на шарагах… «Що ти робиш?» – почувся бабин дрімотний голос, коли я, наче пес, обнюхувала тканину. І я розповіла бабі Насті, як мені прикро, що я посварилася з подругою. По-іншому не могла – бо я відкрила їй найбільший із-поміж секретів, а вона знехтувала ним.

Бабуся усміхнулася. І так загадково, що куди там тій Моні Лізі, з її скупо стиснутими губами. «Диво можливе, коли в нього віриш», – зронила бабуся з вуст найціннішу з-поміж істин. «А якщо сумніваєшся, то дива й нема», – додала наостанок моя мудра наставниця і невдовзі пірнула в сон.

А бабині дивоквіти таки пахли. Я вдихала її запах знову й знову. І навіть замість улюбленої ляльки потягла до ліжка ту хустку. Ми так і заснули – я під її покровом, а вона в моїх обіймах.

«Щоправда, підозріло все це», – міркувала я трохи згодом, тоді, коли виросла з коротеньких сукенок, а бабуся вже трохи вслабла від надокучливого кашлю. Здебільшого квіти пахли свіжим солодом. Але інколи від них ішов терпкий віддих. Я сказала про це бабусі. Тоді вона знову загадково всміхнулася й відповіла: «Просто у квітів теж буває різний настрій, коли веселі – у них один аромат, а як печально на душі – інший». І щось невловиме блиснуло в старечих очах. Невловиме, але з гірчинкою. І знову в її грудях забухкав той підступний кашель.

А ті дивоквіти таки пахли… Я добре пам’ятаю їхній аромат, винесла його з дитинства. Як бабуся цілувала збиті від каміння коліна, а я носом утикалася в ту хустку, і висихали сльози. Як сиділа в бабусі на колінах, гойдала ногами, а в ніздрі проникав солодкий аромат. Як бабуся Настуся мене обіймала, а я радісно ловила його – запах квітів. Як в останні дні витирала її спітніле чоло, і мене торкалися ледь помітні пахощі.

Її не стало.

У дерев’яний ящик поклали тіло. «Не плач, вона відійшла в кращий світ», – утішав хтось, коли тебе била істерика. Але що тобі до кращих світів, до незвіданих країв, до інших барв і кольорів? Тобі потрібна бабуся – поруч!

Хустка висіла на шарагах, наче вітрило, яке вже ніколи не напнеться. Квіти вже не пахли – так, ти в цьому не сумнівалась. «Галько, та вдінь їй хустку. Все життє в ній виходила», – кричала сусідка з порогу. Мама глянула і скривилася: «Така облізла, ліпше без неї». – «Ні, ти таки краще, ніж донька, знала бабу», – думала тоді, сповзаючи спиною по холодній стіні. Доплакувала ти вже навприсядки.

Бабусю так і поховали – без хустки!

На дверях повісили ржаву колодку. А хвіртку стягли колючим дротом. У село зрідка хтось навідувався.

Ти ж не їздила туди ніколи. Наче боялася вернутися туди, щоби не ворушити спогади.

Ти виросла. І в дива більше не вірила. І в житті тільки одному дивувалася: що квіти на бабусиній хустці пахли. Ти не раз це відчувала.

У дім баби Насті ти повернулася студенткою. На носі маячіла сесія, треба було усамітнитися й добряче підготуватися. Тому з торбою підручників за плечима ти знову пішла стежкою, де бігала босоніж. Відімкнула двері, і в тебе аж руки засвербіли дати тут усьому лад. Звільнити меблі від мертвого царства пилюки. Відірвати від підлоги бруд. І ти закасала рукави й узялася до праці.

Але цього виявилося замало. Ти помітила хустку на шарагах. Вдихнула її – і розчаровано видихнула. Так і є, квіти не пахнуть. Диво – це лише відголосок минулого. І саме тоді в тебе й ожила ідея відновити бабусин квітник. Хай цвітуть мальви, нарциси, чорнобривці. Хай зеленіє любисток. «Агов, пані Лесю, дайте квіткового насіння», – гукаєш ти через паркан. І сусідка вже несе в подолі все своє багатство – гульки гладіолусів, маків дріб’язок, гвоздик, ще невідомі «камінчики» – схожі на цукати.

І до вечора квітник баби Насті знову вповні. Ти втомлена й щаслива йдеш на спочинок. Та все ж щось не дає тобі спокою. Муляє зсередини. Хустка і її таємниця – ось що не дає спокійно заснути.

Ти пересилюєш себе: берешся зрештою за розум, тобто сідаєш за книжки. І ось тобі заманулося заварити чаю. Тільки цукор ти, певна річ, забула. Берешся шукати на полицях – може, десь є. Розшуркуєш руками мотлох – і тут маленька зеленкувата пляшечка. І якась така чудакувата, ніби не для пиття, а для чогось іншого. Відкриваєш і аж умліваєш, запах знайомий із дитинства – солодкий і свіжий…

Зміст