Притчі Дикий кінь і приручений
Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити його за рабство. Але той твердив, що він – вільний, як вітер.
– Якщо так, – сказав дикий кінь, – тоді для чого служить те знаряддя, що маєш між зубами.
– Це – уздечка, – відповів приручений кінь. – Один з найкращих засобів, що дає силу.
– Так, але що означають ті паски, які прив’язані до неї?
– Вони не дають їй випасти мені з уст, коли я надто лінивий.
– А що скажеш про сідло? – питав далі дикий кінь.
– Часто полегшує мої муки, – відповів приручений кінь. – Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.
Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від людини, яка вибачає собі недобрі звички, в’язнем яких вона є. Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.
Астроном
Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як звичайно, сидів під церквою.
– Дивись, – це наймудріша людина нашого краю, – сказав мені приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним. Поговоривши трохи, я спитав його:
– Вибачте за моє питання, але відколи ви сліпі?
– Від народження, – відповів він.
– А яку дорогу ви собі вибрали в житті?
– Я – астроном.
Поклав руку на свої груди і сказав:
– Стежу, досліджую всі ці сонця і місяць, і зорі. (Ґібран)
Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої останні дні тому, щоб пізнати себе.
У своєму щоденнику вона написала: “Я почала застановлятися над своїми думками, над предметами, що вибираю, книжками, що читаю, людьми, яких люблю, і побачила, що вони – відблиск мене і свідчать про мене. Таким чином я пізнала дивну особу – саму себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути все це, – є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була справді я; те, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була такою живою і так сповненою щастям”.
Два мандрівники
Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою вгору, холодний вітер дув їм просто у лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали, якщо вчасно не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
– Це доля! Той чоловік – засуджений на смерть. Поспішаймо, бо скінчимо так, як він. І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість, пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив далі свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому, що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.
Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її дратувало. Багато вимагають у школі, вдома, надто багато… Та ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації…
Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала:
– Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки.
Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала:
– Хочеш… ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу, щоб ти мене обняла…
І вони обнялись, зі сльозами радості в очах.
* * *
Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретного вияву любові. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої “слабкості”.
Але тільки тепло серця може врятувати нас від великого холоду нашої епохи.
Ти ж знав!
В одному індіанському племені юнаків випробували на зрілість самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові бути справжніми воїнами.
У час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак побачив одну стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом. “Поміряюся з тією вершиною”, – подумав він. Він одягнув сорочку зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.
Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю.
Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. Подивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила:
– Вмираю… Тут надто зимно для мене, і немає поживи… Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.
– Ні, – відповів юнак. – Знаю вашу породу. Ти – гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене – і я помру.
– Ні! Навіть не думай так! – відповіла змія. – З тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного зла.
Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати. Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс з собою. Коли вони вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в ногу.
– Ти ж мені обіцяла! – закричав він.
– Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, – сказала змія й поповзла собі геть.
Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам, як наркотики, алкоголь тощо.
“Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою”.
Печера
Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями. Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських копит.
Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь помітна стежка, що вела в майже непрохідну ущелину. Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у велику темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди, брате! – заохочував його доброзичливий голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав його.
– Так.
– Як ти можеш жити в цій печері сам, убогий, далеко від людей?
Пустельник посміхнувся і відповів:
– Я не убогий. Маю великі скарби.
– Де? – спитав з цікавістю араб.
– Дивись сюди, – пустельник вказав на маленьку щілину в стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів араб.
– Справді нічого? – наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба…
– Трошки неба… Чи не здається тобі, що то величезний, безмежний скарб? – спитав пустельник.
Я читав про одного нацистського в’язня. У листах до родини він писав, що дуже задоволений, бо його перевели з темної камери до іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
* *
Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в маленький телевізор!
Кінь Олександра Великого
Коли Олександрові Великому виповнилось 20 років, батько подарував йому коня, якого ніхто не міг приборкати.
Буцефал був красень, але дуже дикий. Олександр хотів підкорити його за всяку ціну.
– Стільки коней у моєму царстві! Вибери собі іншого, сину, – говорив йому король Филип.
Але Олександр хотів приручити саме Буцефала. Три місяці він намагався це зробити, пускаючи в хід пестощі, лагідні слова, але не зміг навіть на мить утриматися в нього на спині.
Ті, що вже пробували приборкати його, казали Олександрові:
– Слухай, Олександре, облиш, хай іде собі по лісах, поки не поламав тобі кості.
Олександр хотів таки досягнути своєї мети. Якось, спостерігаючи за своїм диким приятелем, він побачив, що той низько схилив голову і тримав її майже між двома передніми ногами.
На безхмарному липневому небі яскраво світило сонце.
Олександр пригадав собі, що Буцефал робив так завжди, коли ясно світило сонце, і ніколи зранку, під вечір чи в похмурі дні. І в його голові майнула думка: “Мабуть, він боїться сонця”.
Олександр швидко підбіг до коня, схопив його голову обома руками і силоміць підняв її вгору. Очі тварини вперше подивилися на сонце. Олександр зауважив, що вони вже не виблискують дико, а стають спокійними, податливими. Здавалося, що майже усміхаються.
Коли Олександр відпустив його голову, кінь уже сам тримав її високо, спокійно і гордо. Олександр скрикнув від радості, обняв його і, скочивши на нього, пустився галопом по македонській рівнині. Буцефал переміг свій страх – він уже не боявся сонця. Після цього йому і люди не страшні.
“Був у синагозі чоловік, що мав духа нечистого, і він закричав гучним голосом: облиш, що Тобі до нас, Ісусе Назарянине? Ти прийшов погубити нас; знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий” (Лк. 4:33,34)
Це крик релігії переможеної, релігії чортів, атеїстів. Бог – Світло – викликає в них страх. Скільки людей боїться Бога! Є люди, які з неохотою приступають до Нього; які розмовляють з Ним поспіхом, не дивлячись Йому у вічі; які, при першій-ліпшій нагоді, радо віддаляються від Нього, бо з Ним їм невигідно. Скільки є таких, що віддаляються від Бога, який є досконалою Любов’ю…
Трохи срібла
– Учителю, що ви думаєте про гроші? – спитав один юнак свого учителя рабина.
– Дивись у вікно, – сказав учитель. – Що бачиш?
– Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і чоловіка, який іде на базар.
– Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?
– Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло – себе!
– Тепер поміркуй: вікно – зі скла, і дзеркало також зі скла. Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки себе.
Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна замінили на дзеркала. Вони думають, що дивляться “назовні”, а бачать і споглядають самих себе.
Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.
Киця
Якось киця дуже закохалася в одного юнака. Так закохалася, що попросила чарівницю перетворити її в дуже гарну жінку, здатну здобути його серце.
Чарівниця задовольнила її бажання. Невдовзі вже готувалися до весілля.
Весілля було гарне: співи, танці, жарти… Запрошені гості ще ніколи не їли таких смачних страв. Все йшло дуже добре. Аж раптом молода побачила мишу, що бігла через кімнату, і миттю кинулася за нею.
Наше суспільство сприяє обману: ми вже звикли вірити рекламі. Кажемо: “Мені приємно тебе бачити!” “Зустрічаймося частіше!” “Хоч дзвонімо…” “Яке гарне вбрання”, – людям, яких не дуже любимо, яких воліли б не зустрічати, які жахливо вдягаються.
У нас є маски на різні випадки життя. Одна – для приятелів, друга – для начальника, третя – для чоловіка чи жінки, четверта – для сусідів, п’ята – для Бога… Але приходить час, коли всі комедії закінчуються.
“Бережіться закваски фарисейської, яка є лицемірство. Немає нічого прихованого, що не відкрилося б, і таємного, про що б не дізналися. Тому те, що ви сказали у пітьмі, почується при світлі; і що говорили на вухо в домах, те буде проголошене на покрівлях” (Лк. 12:1-3)
Обмін
П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, наполегливо випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста.
Нарешті батько втратив терпіння і з докором сказав:
– Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?
– Любов, – відповіла дівчинка.
Батько не знав, що далі казати.
Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до своїх спадкоємців:
– Дорогі діти, тепер лишаю…
– Скільки кожному? – спитали всі разом.
* * *
Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до неї, коли вона не має нічого.
А чого чекаєш ти?
Марево
Один чоловік заблукав у пустелі. У нього закінчилася їжа і вода, він важко ступав по розпеченому піску.
Нараз побачив перед собою пальми і почув плескіт води. Розчарований, він подумав: “Це марево. Моя уява показує мені глибокі бажання моєї підсвідомості… Насправді нема нічого…”
Втративши всяку надію, безсило опустився на землю і помер.
Трохи пізніше його побачили два бедуїни.
– Ти щось розумієш? – спитав один. – Так близько до оазису, два кроки до води і до фініків, що падають просто в рот! Хіба це можливо?
– Це – сучасна людина, – відповів другий.
Прихильники цієї технократичної епохи готові приймати за дійсне лиш те, що підлягає раціональній класифікації. Радо вірять, що завдяки своїй науці вони стоять на твердому ґрунті, а тим часом провалюються в прірву відчаю, тривоги.
Таємниці Бога неможливо зрозуміти, але треба в них вірити.
