Це знає тільки вітер – Частина 1

Проминуло з вітром

Пригріло весняне сонце, і на газоні міського парку серед зелені трави з’явилися м’ясисті зубчасті листочки кульбаби. Одна рослинка вже навіть вигнала стебло, на якому зацвіла чудова жовта квітка, невинна і погідна, як захід сонця в травні. Згодом в її лоні дозріли сотні насінинок, а сама вона перетворилася в ніжну кульку з мережним візерунком на поверхні.

У кожній насінинці жило якесь бажання. Коли цвіркуни заводили свої серенади, у леготі вечірнього вітру колихалися тисячі мрій.

– Де їх розсіватимемо?

– Хто знає?

– Це знає тільки вітер.

Одного ранку від сильних рвучких поривів вітру насінинки зірвало в повітря і вони на своїх парашутиках полетіли в далечінь.

– До побачення… До побачення, – прощалися маленькі насінинки.

Осідали вони переважно на родючій землі садів і луків, а найменша з них спромоглася на коротку мандрівку, що закінчилася в щілині між плитами хідника. Вона впала, змішавшись із курявою, яку підняв вітер. Порівняно з доброю врожайною землею луків це був дуже бідний ґрунт.

– Отут мені жити, – сказала про себе насінинка і без зайвих роздумів, зібравши всі свої сили почала запускати коріння.

Обабіч хідника стояла крива розхитана лавка. Час від часу на ній любив посидіти юнак, начитаний і вразливий. Його серце гнітила якась журба, а руки завжди були затиснені в кулаки. Одного разу хлопець помітив, що поміж плитами проросли два ніжні листочки. Він злісно посміхнувся:

– Нічого не вийде! Ви ж такі ж слабкі, як і я! – і затоптав їх.

Однак наступного дня він побачив, що листочки знову піднялись, цього разу вже чотири.

Від цього моменту він почав пильно спостерігати за маленькою, але незламною та мужньою рослинкою. Через кілька днів вона вже цвіла веселим жовтим квітом, що нагадував вигук радості.

Уперше впродовж тривалого часу пригнічений юнак відчув, що його смуток і нехіть до життя починає розвіюватися. Він підняв голову і вдихнув повітря на повні груди. Стукнув по лавці кулаком і вигукнув:

– Звісно! І в мене мусить вийти!

Радість аж розпирала його, водночас йому хотілося сміятися і плакати… Він ніжно торкнувся пальцями жовтої голівки квітки.

Квіти відчувають делікатність і доброту людей. А для маленької відважної кульбаби ніжність юнака була особливим дивом.

 Не випитуй у Вітру, чому ти опинився тут, а не деінде. Навіть потрапивши у вузьку щілину поміж камінням, роби все, щоб запустити коріння і жити… Бо в тебе є призначення.

 Наші короткі оповідання – розсіяне Вітром насіння. Куди воно долетить і що з нього виросте це знає тільки Вітер.

Світло

– Чи ви бачили в церкві якесь світло? – Запитала в дітей вчителька недільної школи.

– Люстри.

– Свічки.

– Лампадки.

– Сонце у вікні.

Діти затихли, задумалися.

– Може, ще щось? – перепитала вчителька.

Одна дитина підняла руку і відповіла:

– Очі.

 Чому ми так часто забуваємо про світло всередині нас? Чому дозволяємо йому згаснути?

 

Осел і сопілка

У травні на луці лежала загублена кимсь Сопілка. Вже давно ніхто на ній не грав. Аж одного дня поблизу проходив Осел, він узяв та й подув у Сопілку щосили. Ніколи у своєму житті Осел не чув такого чарівного звуку. І не лише він, у своєму ослячому житті, але й Сопілка – у своєму.

Ні Осел, ні Сопілка не могли зрозуміти, що сталося (обоє не були розумними, але вірили в розумність), вони відсахнулися одне від одного, засоромившись найпрекраснішої події в їхньому житті.

 Скільки-то в нашому житі покинутих сопілок, покинутих ослів? Багато з нас ще не пізнали себе, багато приховують, ким є, очікуючи милості від інших, незнайомих нам людей, які так само ховаються від себе. Але іноді якесь відкриття, якась несподіванка, якась іскорка можуть… І знову все обривається. Тому що нам бракує відваги полюбити.

Її треба мати стільки, щоб прийняти любов інших.

Чудо

– Ти віриш у чудо?

– Вірю.

– Справді? Ти бачив яке-небудь чудо?

– Звичайно.

– Яке?

– Тебе.

– Мене?

– Хіба я чудо?

– Так.

– ???.

– Ти дихаєш. Маєш ніжну теплу шкіру. В тобі б’ється серце. Ти бачиш. Чуєш. Бігаєш. Їси. Співаєш. Думаєш. Смієшся. Любиш. Плачеш…

– Так? І це чудо?

Був собі горобець, життя його – безнастанні клопоти і переживання.

 Ще в яйці журився: «Чи вдасться мені щасливо вибратися з такої твердої шкарлупи? Чи не випаду я з гнізда? Чи мої батьки зможуть мене вигодувати?»

 Щойно впорався з цими турботами, як голову осіли нові. Перед першим польотом горобець знову бідкався: «Чи втримають мене мої крила? А якщо я розіб’юся?.. Хто мене позбирає?»

 Уже впевнено літаючи, горобець далі почав переживати: «Чи знайду пару, чи поталанить мені з горобчихою? Чи впораюся з будуванням гнізда?»

 Владнав і ці проблеми, але турботи не припиняли його непокоїти: «Чи вилупляться в мене пташенята? А якщо зламається гілка – загине вся моя сім’я? А якщо сокіл украде моїх писклят? І взагалі, чи зможу я їх вигодувати?»

 Коли вилупилися здорові веселі й гарненькі горобчики і вже почали тріпотіти крильцями, горобець знову за своє: «Чи вистачить їм їжі? Чи вдасться втекти від котів та інших розбійників?»

 Одного дня під деревом зупинився Ісус. Вказав пальцем на горобця і промовив: «Подивіться на птахів небесних: не сіють і не жнуть… а Отець Небесний годує їх!»

 Аж тоді горобець зрозумів, що йому нічого в житті не бракувало. На жаль, раніше він цього не усвідомлював.

Слушна думка

Один мандрівник, ідучи селом, побачив під деревом людину з мотузкою в руці. Чоловік обв’язав себе на поясі одним кінцем, а другий – намагався закинути на міцну грубу гіляку.

– Чоловіче, ти що надумав робити? – запитав мандрівник.

– Хочу повіситись, – відповів той.

– Отак? – здивувався перехожий. – Та ж мотузку зав’язують на шиї.

– Я вже пробував, – відповів чоловік, – але боюся, що задушуся.

 Багато людей хоче зробити щось величне, важливе і вирішальне. Але бракує відваги прийняти пов’язані з цим наслідки.

 Кожне рішення, а передовсім те велике, важливе і остаточне, тягне за собою наслідки. Життєва мудрість саме в тому і полягає, щоб усвідомлювати наслідки наших учинків.

 

Зустріч

Семирічний Максиміліан, сердитий, з руками в кишенях, вийшов з уроку релігії. Поводячи плечима, зневажливо пробурчав:

– Тільки про одне говорять: Бог, Бог, Бог … Чому не розкажуть про щось цікаве? Про футбол чи рок-групи?

«Почуй мене, Господи!

 Мені розповідали, що Тебе нема, а я, дурень повірив у це.

 Але одного вечора,

 Як би крізь дірку в старому решеті,

 Я побачив небо.

 І раптом зрозумів,

 Що мені збрехали.

 Коли б я завдав собі трохи труду,

 Щоб придивитися до того, що Ти створив,

 То зрозумів би одразу,

 Що ті, які мене навчали, робили все,

 Аби не сказати мені, що кіт – це кіт.

 І ось – хіба не дивина? – я мусив

 Опинитися в цьому пеклі,

 Щоб знайти час подивитися в Твоє лице!

 Я люблю Тебе безмежно…

 І хочу , щоб Ти знав.

 Зараз почнеться страшна битва.

 Хто знає, може ввечері

 Я вже буду в Тебе.

 Ми не були аж такими великими друзями,

 Тому й тривожно мені, мій Боже, –

 Чекатимеш Ти мені біля дверей чи ні.

 Подивись: я плачу!

 Я зовсім розкис!

 О, якби я пізнав Тебе раніше…

 Вже йду! Мушу йти.

 Чи не парадокс:

 Тепер, коли зустрів Тебе,

 Я не боюся смерті.

 До побачення!»

(Молитва, знайдена в наплічнику солдата, який загинув в Італії в 1944 році.)

Барильце

Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стрілка пробила йому ногу, і він мало не загинув.

Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примарилося Небо. Але було воно дуже далеко, практично недосяжне для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар власне, уже давно відкинув усі лицарські правила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбійника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.

Повернувшись до тями, він, сповнений страху викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.

– Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасінням своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.

– Добре, сину – відповів пустельник. – Зроби таке: піди й наповни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.

– О, та це покута для дітей і жінок, – вигукнув лицар, войовничо піднісши в гору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхається, швидко його остудило.

Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочи, він пішов у бік річки. Занурив барильце у воду, але воно не наповнювалося водою.

– Це мабуть, якісь чари, – збентежився покутник. – Але ми ще побачимо, чия візьме!

Він пішов до джерела. Барильце знову залишилось порожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.

Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на дорозі лицаря. Одіж його перетворилась у лахміття, на ногах кровоточили рани, а під пахвою він ніс порожнє барильце.

– Отче, – промовив лицар тихим зболеним голосом, – я – обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг наповнити барильце… Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпущені. Я буду осуджений на вічні муки. О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи… Запізно я почав каятися.

Сльозі текли по його щоках. Одна малесенька сльозинка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою свіжою, доброю, невіданою досі водою.

Одна малесенька сльозинка розкаяння.

Серце Бога

Вчителька недільної школи розповідала дітям притчу про блудного сина. Однак, діти були дуже збуджені і не уважні. Отож вона попросила їх своїми словами переказати зміст щойно почутої притчі.

Один з учнів зробив це так: «Чоловік мав двох синів. Молодший син не хотів жити з батьком й одного дня залишив дім і родину, забравши з собою всі гроші, які мав. Та прийшов час, коли гроші скінчилися. Юнак не мав уже що їсти і вирішив вернутися до свого дому. Коли він був уже недалеко, його помітив батько. Схопив ломаку і побіг назустріч. По дорозі батько зустрів свого доброго старшого сина і сказав йому:

– Вернувся твій брат. Це чудовисько, після всього скоєного, заслуговує двадцять п’ять гарячих.

– Тату, хочеш я тобі допоможу? – запитав син.

– Звичайно, – відповів батько.

Удвох вони почали лупцювати молодшого сина палицями. Коли закінчили свою справу, батько покликав слуг, наказав зарізати найвгодованіше ягня і приготувати великий бенкет, бо злість на сина, який стільки накоїв уже минула!»

Зрозуміти Боже серце ми і справді не в змозі.

Три сини

Три жінки йшли до криниці по воду. На кам’яній лавці біля джерела сидів старий чоловік і прислухався до їх розмови.

Кожна жінка вихваляла свого сина.

Перша сказала: «Мій син такий бистрий спритний, що ніхто не може з ним зрівнятися».

«А мій син, – промовила друга, – співає, як соловейко. Ніхто в світі не може похвалитися таким чудовим голосом».

«А ти що скажеш про свого сина?» – запитали третю жінку, яка нічого не говорила.

«Не знаю, чи можу щось надзвичайне сказати про свою дитину, – відповіла вона. – Він добрий хлопчик, як багато інших. Але нічим особливим не вирізняється…»

Наповнивши дзбани, жінки вирушили додому. Пішов услід за ними і старець. Глеки були важкі, жінки аж гнулися, несучи їх на раменах.

Тож вирішили перепочити.

Аж ось до них підбігли троє хлопців. Один зразу почав маленьку виставу: став на руки і почав дригати ногами, потім закрутив карколомні сальта.

Жінки були в захопленні: «Який спритний!»

Другий хлопчина заспівав якусь пісеньку. Голос він мав справді, як у соловейка.

Жінки зворушено слухали: «Що за ангельський голос!»

Третій хлопчина підійшов до матері, узяв у неї дзбан з водою, завдав собі на плече і поніс, йдучи поряд.

Жінки запитали старця: «Що скажеш про наших синів?»

«Про синів?» – здивувався чоловік. – Я бачив лише одного сина».

«По плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7:16)

Небесна троянда

Китайський імператор, передчуваючи наближення смерті, вирішив видати заміж свою єдину дочку. Вона була не лише найелегантнішою, але й перевершила вродою і розумом усіх дівчат імперії. Та була в неї одна вада: ні за які гроші не хотіла виходити заміж.

Проте, розуміючи, що це так важливо для батька, вона пообіцяла, що вийде заміж, однак лишень за того юнака, який подарує їй небесну троянду. Всі претенденти, щойно дізналися про це бажання імператорської дочки, одразу почали наввипередки шукати небесну троянду. Старання більшості з них були марними. Тільки троє прийшли з трояндами.

Першим був заможний купець, багатший від самого імператора. Він звернувся до найславнішого алхіміка світу, і той за допомогою таємних фільтрів і кольорових розчинів перемінив білий колір квітки на блакитний. Не гаючись, купець приніс її до палацу імператора. Побачивши квітку дочка імператора зблідла, однак пильніше приглянувшись сказала:

– Якби на цю квітку сів метелик, він зразу ж отруївся б, – і з огидою відкинула її.

Другим кандидатом був генерал імператорського війська. Він попросив найславетнішого у світі золотаря виготовити для нього небесну троянду з сапфіру. Коли дочка імператора звернула погляд своїх чорних, як ніч, очей на оксамитово-блискучу троянду, то промовила:

– Тату, хіба ти не бачиш, що це зовсім не троянда, а звичайний крокус у формі троянди?

Третім кандидатом був син Першого міністра, красивий, ґречний і симпатичний юнак. Він наказав найкращим митцям держави, щоб за три місяці зробили для нього небесну троянду з найтоншої порцеляни.

– Я візьму її, бо вона гарна, – сказала дочка імператора, – але й це всього лиш цяцька.

Отак відкинула вона і третього кандидата.

Одного літнього вечора, зачаровано споглядаючи з вікна захід сонця, дочка імператора почула чарівний голос. Він належав молоду поетові, який проходжався перед її вікнами. Раптом їх погляди пересіклися. Вони довго безмовно дивилися одне на одного. Згодом чоловік тихо промовив:

– Я хочу одружитися з тобою.

– Ох, – вирвалося в дівчини, – але я дочка імператора і оголосила, що вийду заміж за того хто принесе мені небесну троянду. Дотепер це нікому не вдавалося.

– Байдуже, я принесу, – сказав поет.

Наступного ранку юнак зірвав у саду білу троянду і приніс імператорові. Той, сміючись, передав її дочці. Але вона взяла троянду і спокійно промовила:

– Нарешті небесна троянда!

Імператор на мить онімів від здивування. Міністрі і придворні почали перешіптуватися:

– Та ж це зовсім не небесна троянда.

Імператорська дочка запитала їх:

– Невже ваші очі справді не бачать? Це небесна троянда, запевняю вас. Придивіться уважніше, і ви побачите її чудовий небесний відблиск.

Усі замовкли. Дочка імператора вийшла заміж за поета, і вони прожили щасливе життя.

 Правдиво бачити можна тільки серцем. Треба лишень йому більше довіряти.

 

 

Наступна

Це знає тільки вітер – Частина 2

Цап-відбувайло Десятеро селян ішли дорогою на свої поля. Несподівано налетів ураган. Він несамовито шарпав дерева, ... Читати далі

Попередня

Троянда також важлива – Частина 3

Дикий кінь і приручений Якось дикий кінь зустрів прирученого коня і почав ганьбити його за ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *