Тисяча паперових журавлів – Частина 4

Ніколо не зарано, ніколи не запізно

Наші досягнення в житті не пов’язані з віком. Перед тим, як вирішувати, чи вам замало, чи забагато років, аби спробувати поринути в нову пригоду чи поставити перед собою нові цілі, може, варто подивитися на життя тих нечисленних осіб, що не дозволили вікові стати їм на заваді.

  • Голді Мейр виповнилося сімдесят один, коли її обрали прем’єр-міністром Ізраїлю.
  • Моцартові було тільки сім років, коли опублікували його перший твір.
  • Бабуся Мозес почала малювати лише з вісімдесятилітнього віку. До кінця життя з-під її пензля з’явилося 1500 полотен, чверть із яких вона створила вже після ста років.
  • Бенджамін Франклін опублікував свою першу статтю у газеті в шістнадцять, а на вісімдесятому році життя взяв участь у складанні Конституції США.
  • Мікеланджело розписував Сікстинську капелу у віці сімдесяти одного року.

 

Бенджамін Франклін (1706-1790)

Три етапи життя

У житті кожного можна виділити три етапи. Про молодого кажуть:

– Він чогось досягне.

Коли хтось дорослішає, але нічого не досягає, то кажуть:

– Він міг би чогось досягти, якби знайшов себе.

А про сивочолого кажуть:

– Можливо, він і досяг би чогось, якби хоч спробував.

Роботу завершили учні

Композитор Джакомо Пуччіні написав цілу низку відомих опер. 1922 р. Пуччіні раптово захворів на рак, саме коли працював над останньою оперою “Турандот”, яку зараз вважають його найкращим твором. Пуччіні сказав своїм учням:

– Якщо я не закінчу “Турандот”, то прошу це зробити за мене. Невдовзі після того композитор помер.

Учні Пуччіні ретельно простудіювали оперу і незабаром дописали її. 1926 р. у Мілані відбулася світова прем’єра “Турандот”. Диригував улюблений учень Пуччіні – Артуро Тосканіні. Все відбувалося добре, доки не дійшли до того місця, де Пуччіні був змушений відкласти своє перо. На обличчі Тосканіні потекли сльози. Він зупинив музику, відклав батуту, повернувся до глядачів і вигукнув:

– Тут закінчується творіння великого Маестро, смерть зупинила його.

У залі оперного театру запала тиша. Тоді Тосканіні взяв до рук батуту, усміхнувся крізь сльози й оголосив:

– Але учні завершили його роботу.

Коли затихла остання нота опери, зал вибухнув аплодисментами. Ніхто з присутніх на прем’єрі до кінця свого життя не забув того моменту.

Розкажи, що бачив

Керівник загону бойскаутів брав своїх підопічних у піші походи незвіданими стежками. Після кожної такої мандрівки хлопці мали розповісти про побачене дорогою.

Хлопчаки незмінно оминали увагою те, що бачив керівник. Тоді він робив красномовний жест і вигукував:

– Навколо вас – Творіння Боже, а ви відмовляєтеся це побачити. Досить вже вдягати плащ, коли йдете в душ. Ви народилися, щоб дивитися, однак, аби бачити, треба вчитися!

Копни глибше

Розповідають історію про золоту лихоманку в Каліфорнії, де йдеться про двох братів. Вони продали все, що мали, і вирушили на пошуки золота. І от знайшли жилу блискучої руди, застовпили ділянку і серйозно взялися за справу видобутку золота з копальні. Спершу все було добре, але раптом сталося щось дивне. Жила золотої руди зникла! Брати продовжували копати, однак марно. Зрештою, вони поринули у відчай і здалися.

За кілька сотень доларів брати продали весь свій реманент і ліцензію на ділянку, сіли в потяг і подалися додому. Чоловік, що купив у них ліцензію, найняв інженера, аби той дослідив геологічну структуру копальні. Інженер порадив і далі копати в тому самому місці, де закінчили попередні власники. І справді, на метр глибше новий власник знайшов золото.

 

Ще трохи наполегливості – і двоє братів самі би стали мільйонерами. Всередині кожного з нас теж є золото. Може Вам треба копнути ще метр глибше?

Вус тигра

Бруно Ферреро

Молода жінка на ім’я Юн Ок подалася в гори до пустельника, щоб попросити в нього чародійного напою.

– Я дуже кохаю свого чоловіка, – пояснювала вона. – Упродовж трьох останніх років він перебував далеко від дому. Воював на війні. А тепер, після повернення, майже не обзивається до мене. Коли звертаюся до нього, вдає, що не чує. Якщо ж часом із ласки своєї скаже кілька слів, то самі лише докори. Коли подам щось таке, що йому не смакує, просто відсуває тарілку й, розгніваний, виходить із кімнати. Я хотіла б попросити чарівного напою, щоб мій чоловік, випивши його, знову став таким, як був, – люблячим, лагідним і ввічливим.

– Приготувати такий чарівний напій можна, але основним його складником є вус живого тигра. Принеси його й отримаєш усе, чого просиш.

– Вус живого тигра! – скрикнула Юн Ок. – Але я не зможу його здобути!

– Якщо чарівний напій тобі справді потрібен, то зможеш, – сказав пустельник.

Юн Ок пішла додому, а з голови не виходила думка, як здобути основний складник напою. Врешті однієї ночі вона непомітно вийшла з хати, несучи в руках миску рису й шматок м’яса. Пішла до схилу гори, де жив тигр. Покликала його. Тигр не вийшов. Однак Юн Ок була терпляча. Наступної ночі повернулася до печери тигра, підійшовши цього разу ближче. У руках знову тримала миску з їжею. Та все було марно. Проте жінка й далі щоночі приходила на схил гори й щораз більше наближалася до печери. Так тривало доти, доки тигр врешті не звик до її присутності.

І от якоїсь ночі грізний звір і жінка зустрілися: спокійно стояли у світлі місяця й дивилися одне на одного. Наступного разу Юн Ок уже розмовляла з тигром лагідним і спокійним голосом. А ще через день звір з’їв їжу, яку вона принесла. Коли ж минуло майже шість місяців, жінці вперше вдалося обережно погладити тигра по голові. Нарешті, коли Юн Ок уже без боязні могла гладити звіра, вона сказала:

– Ах, добрий тигре, не гнівайся на мене, але мені конче потрібен один твій вус!

Промовивши це, вона відрізала йому один вус. Тигр не розлютився. Назад Юн Ок поверталася не так, як завжди. Вона не крокувала поволі стежкою, а бігла. Стискаючи в руці вус тигра, жінка подалася просто до хатинки пустельника.

– Учителю! Маю вус тигра! Тепер можете приготувати мені обіцяний чарівний напій. Нехай мій чоловік знову покохає мене й стане лагідним і ввічливим!

Пустельник узяв вус, роздивився його й кинув у вогонь, що горів у печі.

– Ах, пане! – розпачливо закричала молода жінка. – Що ви наробили?

– Розкажи мені, як ти його здобула, – попросив старець.

– Я щоночі ходила в гори з маленькою мискою їжі. Спочатку трималася здалеку від печери, а потім почала підходити щораз ближче, поступово завойовуючи довіру тигра. Чемно, лагідним тоном промовляла до нього, щоб переконати у своїх добрих намірах. Я була дуже терпляча. Щоночі носила йому їжу, знаючи, що не їстиме її. Однак я вперто не відмовлялася від свого наміру й завжди поверталася. Ніколи не була з ним непривітною, суворою, ніколи не кричала на нього…

– Усе зрозуміло, ти приручила тигра, завоювала його довіру й любов.

– А ви взяли й кинули вус у вогонь! – закричала Юн Ок. – І все змарнували!

– Ні, просто вус тобі більше не потрібен, Юн Ок. Будь ласкава, дай мені відповідь на таке запитання: чи людина небезпечніша за тигра? Хіба вона гірше реагує на ласку й турботу? Якщо завдяки лагідності й терплячості ти спромоглася завоювати любов і довіру грізного звіра, то, без сумніву, зможеш зробити те саме й зі своїм чоловіком. Не віриш?

Щоб тебе любили, конче треба бути привабливим.

Крик убиває

Унікальний спосіб лісозаготівлі практикують деякі мешканці Соломонових островів. Якщо дерево завелике, щоб зрубати сокирою, місцеві селяни валять його власним криком. На світанку лісоруби, які є особливо сильними, залазять на верхівку дерева, інші – стають навколо і разом кричать на все горло. Це триває 30 днів. Дерево гине і падає. Кажуть, що галас убиває дух дерева. Селяни переконують, що крик завжди спрацьовує.

Ох, ці бідні наївні місцеві мешканці! Який же нехитрий лісовий звичай! Ага, кричіть собі на дерева. Оце так примітив. Шкода, що мешканці нічого не тямлять у досягненнях сучасного суспільства та провідних технологіях.

Щоб я так кричав? Ну, мені таки доводилося кричати на своїх рідних. А ще на телефон і телевізор. А скільки я кричав на комп’ютер!

Моя сусідка дуже часто верещить. Минулого тижня я чув, як вона репетувала, коли мила вікна. Ви зауважили, що ми, такі сучасні, прогресивні, урбаністичні, кричимо на світлофори та арбітрів, рахунки та банкомати? Здається, машинам і родичам перепадає найбільше наших вересків.

Не знаю, що доброго в тому крику. Машини та речі як стояли, так і залишаються на своєму місці. Навіть якщо їх копнути, не завжди допомагає. А щодо людей, гм, можливо, мешканці Соломонових островів таки мають рацію. Коли ми кричимо на живих істот, то справді вбиваємо їх дух. Ломакою або каменем можна перебити кістку, а словом – серце.

Проблеми зі слухом?

Жила собі одна жінка, яка була впевненою в проблемах зі слухом. Усі друзі казали їй, що вона погано чує. У розмовах вона завжди по кілька разів все перепитувала.

Тоді жінка пішла на прийом до отоларинголога для перевірки слуху. Лікар запевнив її, що в нього найсучасніша діагностична апаратура, але він воліє спершу вдатися до старого перевіреного способу, і дістав свого кишенькового годинника.

Лікар сів навпроти жінки, підняв годинника і запитав, чи чує вона цокання. “Звичайно, чую”, – відповіла вона. Лікар встав, зайшов їй за спину і знову перепитав те саме. І знову відповідь була ствердною. Тоді лікар відступив у протилежний куток кімнати, десь за шість метрів, і ще раз запитав, чи жінка чує цокання. Пацієнтка знову відповіла, що чує дуже добре. Зрештою, лікар вийшов за двері, аби його не бачили, і запитав, чи вона все ще чує годинник. І знову жінка відповіла, що чує добре.

Лікар повернувся до свого крісла і поклав старого надійного годинника назад до кишені. Тоді глянув на жінку і поставив такий діагноз:

– У вас стовідсотковий слух. У вас немає проблем зі слухом, ви просто не вмієте слухати.

Наступна

Тисяча паперових журавлів – Частина 5

Жолуді та гарбузи У стародавній поемі йдеться про жінку, яка йшла полем, розмірковуючи про природу. ... Читати далі

Попередня

Тисяча паперових журавлів – Частина 3

Треба знати, коли змінювати курс Френк Кох Два бойові кораблі спрямували на навчальні маневри у ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *