Тисяча паперових журавлів – Частина 5

Жолуді та гарбузи

У стародавній поемі йдеться про жінку, яка йшла полем, розмірковуючи про природу. Отак мандруючи, вона добрела до поля золотистих гарбузів. На краю поля височів розкішний дуб.

Жінка сіла під дубом і розмірковувала про дивні примхи природи, через які дрібненькі жолуді опинилися на товстезних гілках, а велетенські гарбузи – на тонкому огудинні. Жінка подумала: “Господь щось наплутав у Своєму Творінні! Треба було дрібні жолуді помістити на тонкому огудинні, а великі гарбузи – на товстому вітті”.

Тут подорожню зморив сон, і вона простяглася на землі під дубом. За кілька хвилин її розбудив маленький жолудь, який стукнув по носі. Жінка усміхнулася сама до себе, потерла носа і подумала: “А Бог, мабуть, таки мав рацію!”

Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти; повна земля творіння Твого. (Псалом 103:24)

Очищення золота

Біля містечка Криппл Крік, штат Колорадо, є поклади телуриту – суміші телуру та золота. Перші золотошукачі не знали, як розділити цю руду на два елементи, тому скидали її на купу як непотріб.

Якось один рудокоп переплутав шматок телуриту з вугіллям й укинув його в піч. Пізніше, коли він вигортав попіл, побачив, що на дні повно кульок щирого золота. Телур перегорів, а золото залишилося в чистому вигляді. Золотошукач узявся за руду, яку до того викидав, і, зрештою, розбагатів.

Люди схожі на той телурит. Усередині кожного з нас криється золото, але нерідко потрібне випробування у вогненній печі життя, щоб ми перемінилися.

Успіх чи провал

Один нещасний чоловік пішов просити допомоги в розумного та щиросердого рабина.

– Рабі, – скаржився чоловік, заламуючи руки, – який же я невдаха. Більше, ніж у половині випадків, мені не щастить зробити необхідне.

– Гм, – сказав тихо рабин.

– Прошу тебе, рабі, промов своє мудре слово, – благав чоловік.

Рабин довго розмірковував, а тоді відповів:

– Ось тобі, сину мій, моя порада: піди і пошукай альманах “Нью-Йорк Таймз” за 1970 р., прочитай там 930 сторінку і, можливо, віднайдеш душевний спокій.

Спантеличений такими дивними словами, чоловік пішов у бібліотеку за альманахом. І ось що він знайшов – середні показники відбивання м’яча за кар’єру найкращих бейсболістів світу. Найвищий показник був у Тая Коба – 0,367. Навіть “Султан удару” Бейб Рут не дотягував до такого рівня.

Чоловік повернувся до рабина і запитав:

– Тай Коб – 0,367. Це все?

– Саме так, – відповів рабин, – Тай Коб – 0,367. Він влучав битою один раз на три удари. Навіть не 0,500. То чого ти хочеш від себе?

– Он як, – проказав чоловік, який вважав себе жалюгідним невдахою тільки тому, що йому вдавалося щось зробити лише в половині випадків.

Теологія – неймовірна штука. Священних книг є цілком достатньо, навіть там, де ми не сподіваємося їх побачити.

Життя – це боротьба

Один студент знайшов якийсь кокон і приніс у біологічну лабораторію. Учитель помістив його в порожній акваріум під лампу, щоб зберегти потрібну температуру. Приблизно через тиждень кокон почав відкриватися знизу. Раптом показався тендітний вусик, а там і голівка, і дрібненькі передні лапки. У перервах між заняттями студенти бігали до лабораторії подивитися, що там діється з коконом. До обіду вже було видно поки що нерухомі крильця, а з їх забарвлення було зрозуміло, що перед ними метелик данаїда. Він вихилявся, здригався, докладав усіх зусиль, але, здавалося, застряг. Як він не намагався, та, вочевидь, не міг просунути своє тільце через невеличку тріщину в коконі.

Зрештою, один студент вирішив допомогти метеликові звільнитися. Він узяв зі стола ножиці, розрізав оболонку кокона і звідти вивалилася комахоподібна істота. Верхня частина була схожа на метелика з обвислими крилами, а нижня, та, яка щойно вийшла з кокона, була велика й розбухла. Оця метеликогусінь так і не змогла полетіти, лиш повзала по дну акваріума, волочачи за собою крила та товсте тіло. Невдовзі комаха загинула.

Наступного дня вчитель біології пояснив, що метелик має так борсатися, пролазячи крізь тоненьку тріщину, бо тоді рідина з розбухлої частини тіла переходить у крильця, і вони від того міцніють, щоб літати. Крильця не могли укріпитися, бо комаха не боролася, відтак не змогла літати.

У цьому ми подібні до метеликів – не можна порушувати Закони Творіння. Мало що може укріпитися в житті, якщо не докладемо зусиль.

Чи вона мусить бути такою вимогливою?

Незадовго після сесії мені довелося розмовляти з однією студенткою. Я запитав, як успіхи із заліками, а вона відповіла, що не було надто важко, за винятком лише предмета в однієї професорки.

– У неї важко захиститися, – сказала вона. – Я змушена дуже багато готуватися до її тестів.

– А хіба це не допомагає тобі набути більше знань із цієї дисципліни? – запитав я.

– Звичайно, я знаю її предмет краще, але чому вона така вимоглива?

Тоді я запитав дівчину, чи доводилось їй коли-небудь гострити ніж.

– Звичайно, – відповіла вона. – Мене навчив тато, коли ми їздили з наметами на відпочинок.

– Ти послуговувалася каменем чи рушником? – запитав я.

– Як це? – здивувалася вона. – Нагострити ножа рушником неможливо.

– Авжеж! – відповів я. – Ножа, щоб він міг виконувати своє завдання, неможливо нагострити рушником. Це можна зробити лише на твердій поверхні. Студентів і дітей також не можливо “гострити” на м’якій поверхні. Щоб могти “врізатися” в життя і виконати своє життєве завдання, їм потрібна тверда рука вчителів і батьків.

Так само часто поступає з нами Бог.

Старий Біл

Робота старого Біла полягла в тому, щоб перевести учнів через дорогу. Щоранку та після обіду він допомагав дітям по дорозі до школи та додому перейти пішохідний перехід. Біл був добрим чоловіком. Завжди під кінець навчального року діти обдаровували його.

Пані Франклін мешкала в домі на розі вулиці, де працював Біл. У спекотну післяобідню пору вона принесла чоловікові печива та велику склянку холодного свіжого лимонаду. Біл несміливо подякував їй і продовжував чекати на дітей.

Одного дня у двері пані Франклін хтось постукав.

На порозі стояв старий Біл із торбиною персиків в одній руці та зі свіжозібраними колосками збіжжя в другій. Чоловік схвильовано промовив:

– Я приніс це для вас за вашу доброту.

– Я не заслужила цього, – сказала пані Франклін. – Адже я лише пригостила Вас лимонадом і печивом.

Білл відповів:

– Для вас, можливо, це зовсім незначний вчинок. Однак для мене ви, порівняно з іншими, зробили багато. Тому я дуже вам вдячний.

Що означає “бути батьком”

  • Читай своїм дітям.
  • Дотримуйся обіцянок.
  • Виходь на спільні прогулянки.
  • Виділяй час для кожної дитини індивідуально. Розповідай дітям про своє дитинство.
  • Відвідуй із ними зоопарки, музеї, футбольні матчі.
  • Будь прикладом для наслідування.
  • Май добрі звички.
  • Обдаровуй дітей теплом і ділися своїми почуттями.
  • Визнач чіткі рамки того, що можна, і чого не варто робити.
  • Подумай, як твої рішення вплинуть на дітей.
  • Слухай своїх дітей.
  • Познайомся з друзями своїх дітей.
  • Долучай дітей до роботи.
  • Накопичуй у банку гроші, щоб дати своїм дітям освіту.
  • Швидко вирішуй конфлікти.
  • Води дітей до церкви.
  • Зроби і запускай разом із ними паперового змія.

Розумієш?

Садако і тисяча паперових журавлів

Садако мала два роки, коли в 1945 році на Хіросіму (6 серпня) і Нагасакі (8 серпня) американські літаки скинули атомні бомби.

Минули роки, Садако виповнилося дев’ять, і вона мріяла про те, щоб стати майстром спорту з бігу. Для цього вона щоденно тренувалася і з кожним днем ставала сильнішою та спритнішою.

Одного дня Садако несподівано впала. Її вчитель викликав батьків, які, проти її волі, відвезли дівчинку до лікарні. Впродовж наступних кількох днів їй все частіше паморочилося в голові. Незабаром Садако та її батьки почули страшний діагноз – променева хвороба. Наслідком опромінення тих, хто пережили “блиск”, як називали атомний вибух мешканці Хіросіми, було білокрів’я – хвороба, якої всі боялися.

Одного дня найближча приятелька Садако, Чізуко, відвідала її в лікарні. В подарунок хворій дівчинка принесла паперового журавля. Садако подякувала подрузі.

– Це незвичайний подарунок, – сказала Чізуко. – Це на щастя. Я читала казку про те, що журавлі живуть майже тисячу років, а кожен, хто зробить з паперу тисячу журавлів, – одужає.

Чізуко сіла на крісло та усміхнулася:

– Починаймо!

Після обіду, за допомогою подруги, Садако зробила кілька журавлів. На диво, їй полегшало. Впродовж наступних днів вона зробила ще декілька. Підвішені до стелі журавлики незабаром заповнили усі закутки лікарняної палати. Згодом усі почали збирати папір на пташок для Садако. Інколи дівчинка була така квола, що не могла навіть піднести рук. Потім несподівано відчувала приплив енергії, а її руки одразу тягнулися складати журавлів: 300, 350, 400.

Незабаром Садако все повільніше і повільніше робила пташок. Однак дівчинка не здавалася, а кількість паперових птахів зростала: 450, 500, 550, 600. З кожним днем хворій ставало гірше, журавлі теж з’являлися повільніше: 610, 615, 620.

Однієї ночі Садако забракнуло сили. Вона заплющила очі й більше їх не розплющила. Їй не вдалося досягнути мети…

Чізуко та інші однокласники зібралися, щоб закінчити справу Садако. Вони зробили із паперових журавлів вінок і поклали його на тіло дівчинки. Пізніше, з допомогою вчителя, вони зібрали кошти на спорудження пам’ятника, який мав стояти в парку Миру в Хіросімі. Він мав нагадувати про те, скільки лиха “блиск” заподіяв дітям. Сьогодні на основі з граніту стоїть фігура, яка подібна на Садако, зі золотим журавлем у витягнутій руці. Люди з цілого світу присилають сотні вінків із паперових журавлів, якими обплітають пам’ятник. Біля підніжжя пам’ятника написано слова: “Це наш крик, це наша молитва. Нехай на світі запанує мир”.

Садако Сасакі (1943-1955) та пам’ятник у парку Миру в Хіросімі
Попередня

Тисяча паперових журавлів – Частина 4

Ніколо не зарано, ніколи не запізно Наші досягнення в житті не пов'язані з віком. Перед ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *