В очікуванні Ісуса

У правді християнської віри про друге пришестя Ісуса Христа в кінці часів та про нашу зустріч з Ним у кінці власного життя полягає вся християнська надія, сперта не на якесь туманне й сумнівне припущення, а на тверде переконання про неодмінність цієї зустрічі з Ісусом Христом, нашим Спасителем, нашим Богом.

Поган і всіх тих, хто не увірував в Ісуса Христа, Павло вважає такими, «що надії не мають» (1 Сол. 4:13), тому що «під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:12). Для цих людей життя – це непоясненна таємниця, це жахливе абсурдне прямування до гробу. Тож зрозуміло, чому багато хто старається навіть не думати про цю моторошну дійсність.

Але християни – це ті, «що надію мають», адже вони знають, що за тайною смерти стоїть Отець, Який їх очікує, Отець, Син Якого погодився перейти через наше життя та через нашу смерть, аби запевнити нам цю надію.

У найглибшій своїй суті ця надія – це стимул для життя, в якому християнин, йдучи за прикладом Ісуса, приготовляє вічну долю для себе та для своїх братів. Адже ця надія спонукує жити так, як жив і як навчав Ісус. Без неї можна хіба що тільки те й робити, що безрезультатно запитувати себе, навіщо чинити будь-яке добре діло, навіщо взагалі працювати, і врешті – хіба що замкнутися в самому собі, як ті, «що надії не мають», у глухому егоїзмі та в безконечному відчаї.

Чим сильнішою буде надія, тим затишнішим і повнішим всякого добра буде життя християнина в очікуванні Ісуса. Адже надія на вічне життя не відчужує християнина від часу, від історії та від суспільства з усіма їхніми проблемами, а стимулює його активно працювати в цих реаліях, розглядаючи життя як безперервну службу ближньому, як вчить нас божественний приклад самого Христа, Який «прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити».

Антоніо Джирланда, “Ключ до Біблії: Новий Заповіт”