Притчі 
Діва Марія в ту ніч захотіла повідомити Анну[*], що все пішло добре, Дитя народилося гарне, як троянда, і біленьке, як лелія, що Вона щаслива, і в Ній радів цілий світ. Хіба могло бути більш людське і природне бажання, ніж це?
«Я дуже хочу, щоб мама знала…», – з довірою сказала Вона до Йосифа, але той лиш розвів руками.
Та одна мишка, досвідчена в справі материнства і дітей, не могла дозволити, щоб таке святе бажання зависло лиш у повітрі печери. Маючи добрі стосунки з усіма нічними створіннями, вона оголосила збір і невдовзі гурт балакучих кумась жваво обговорював план. Здавалося що, тут зібралися всі, – і це могло відбутися тільки цієї ночі і більше ніколи: кроти і куниці, ящірки і цвіркуни, нічні метелики і сови.
Але хто з них лиш за одну ніч міг би добратися до далечезного Назарету? І, зрештою, як би передав новину? Найбільш гідною довіри була, без сумніву, сова, але її голос викликав би в Анни неспокій, замість радости. О, як би знайшлося якесь створіння, яке змогло б передати добру новину від галявини до галявини, від дерева до дерева, від ямки до ямки…
Коли розмови та суперечки потрохи почала змовкати, мишці прийшла до голови думка: якщо це Дитя і справді було Очікуване від віків, то вона доклала б усіх зусиль, аби зробити приємність своїй мамі. Це підказував їй власний досвід, це підказувала їй надія. Отож вона прослизнула в ясла і між нею та Дитям відбулася розмова, повна таємниць та несподіванок. Повернулася мишка до кумась-щебетух із соломинкою в руці та з сяючими очима.
«Покличте сюди жаб!», – наказала рішуче.
Жаб не було, бо в ті часи вони були німі. Перелякані, завжди з пришвидшеним серцебиттям, підозріливі та боязкі, вони були дуже обережні, щоб наважитися прийти на такий небезпечний збір. Вони чіплялися за якусь гілку, або ховалися в очереті, або, лежачи на животі, насолоджувалися вологістю землі. І коли одну таку, що ховалася під листком капусти, витягнули зі схованки і випхали на середину поважного зібрання, здавалося, що її очі повилазять з орбіт, а її груди не витримають ударів серця.
«Послухай, жабо, – промовила до неї мишка. – Цієї ночі тобі буде дано великий дар. Отримаєш голос. Однак муситимеш, разом зі своїми лякливими приятельками, подолати свої страхи, щоб донести Добру Новину про народження Спасителя аж до Назарету. Зможеш?»
Будь-яке створіння стрибало б від радости, отримавши таку пропозицію. І жаба підстрибнула так високо, що всі перейнялися, чи, бува, нічна темрява не проковтнула її.
«Ось тобі твій голос, його створено саме для твого завдання», – сказала мишка і доторкнулася чарівною соломинкою до мордочки жабки.
Жабка квакнула – і цього разу підстрибнули всі кумасі-щебетухи. Що за голос! Поєднання звуку кастаньєти, стуку віконниць та кукурікання півня.
«Прекрасний голос!» – з піднесенням сказала жаба і ще раз квакнула.
«Що важливо, це голос, який можна почути аж на краю землі. Це голос, який не можна сплутати ні з чим іншим. Це голос, щоб передати Новину, – мовила мишка. – Нумо до праці!».
Жабі не треба було повторювати. З верхівки оливкового дерева вона розпочала свій концерт з таким запалом, що навіть віл з ослом питали один одного, хто ж там назовні міг би так невиховано сміятися. Чутка поширилася в темряві дуже далеко, піднімаючи людей зі сну, часто наражаючись на прокляття. Від ямки до ямки, від кущика до кущика, від поляни до поляни, блискавкою повторювали та передавали вістку розмаїтими тонами, починаючи від баритонів ропух до радісних тенорів зелених жабок.
Якщо колись, дорогий читачу, квакання жаб тобі трохи стане набридати, подумай про мету, для якої його було використано. І прислухайся добре, чи, часом, голос жаб не звернено до тебе з якимсь особливим посланням або, може, він є тільки саркастичною насмішкою над твоїми турботами, такими дрібними перед лицем Всевишнього.
[*] Згідно “Протоєвангелія Якова”, мати Діви Марії
