Притчі 
Коли море поводилося грубо, моряку Андрію було незручно більше за нього, ніж за себе. Воно йому не подобалося, не тому, що несло загрозу, а тому, що виявляло гірший бік свого характеру: дратівливість, злобну заздрість і навіть підступність. У бурливому перекочуванні скажених коротких хвиль, несподіваних глибоких западин, у спінених водах і свисті вітрів воно до невпізнання змінювало своє прекрасне, неймовірне обличчя, а його звичайне дихання перетворювалося на важке сопіння звіра.
Андрій з великою повагою ставився до моря, але в таких випадках його не розумів. А цього вечора і поготів, тому що відчував його тривожну несамовитість, якої дотепер ще не досвідчував ніколи.
Андрій мав рацію. Ніколи, за все своє минуле життя, море не було так схвильоване, як цього вечора. Воно знало про Велику Подію, яка мала відбуватися, бо щойно відблиск комети відбився на його обличчі, воно відразу зрозуміло, що не зможе взяти в ній участь. Небо і море є братом та сестрою, тому вміють розуміти одне одного. Комета мала б зупинитися над твердою землю.
Море на хвилинку розгубилося, потім зосередило всю свою енергію проти того шматка землі, який його пристрасна любов хотіла заполонити так далеко, щоб хоч скропити підніжжя печери. Але знаючи, що не зможе цього зробити, і побачивши втечу всіх човнів, окрім того, який належав його дорогому другові Андрієві, воно розгнівано взяло його облогою, лиш би осягнути свою мету.
Вкінці воно перекинуло човен догори дном і добилося свого, способом, який і самому Андрієві здався надзвичайним: спершу дало йому трішки часу, щоб убезпечив себе і свої цінні речі: ніж, баклаги з водою і вином, голки для латання сітей, – потім, замість розбити його об каміння, закинуло в поле з маками досить далеко від берега, залишивши майже неушкодженим.
Тієї ночі, коли моряк Андрій ішов довгою дорогою до Вифлеему, щоб попросити допомоги в декого зі своїх рідних, хода його була немов у п’яного, і на це було три причини: по-перше, для моряків тверда земля колихається немов гойдалка; по-друге, пережитий страх знесилив його, ноги не слухалися і також трохи мозок; а до того всього він ще й, ідучи, осушив цілу баклагу вина.
У такому стані, дещо особливому, Андрій добрався до Вифлеєму тоді, коли одна за одною гасли зорі. Він дивився, як слабшало їхнє світло, як раптом його погляд осліпили дві інші світлі зірки – жіночі очі. Вони блимали здалека немов два маяки на вході до порту. А портом тим була печера.
Андрій, природно, рушив туди. Жінка його запитала:
«Моряче, чи маєш трохи води зі собою?», – її голос відлунював немов звук таємничих мушель.
«Гадаю, що так», – відповів Андрій, намацуючи неторкану баклагу з верблюжої шкіри.
«Злий мені трохи на руки», – веліла жінка, а умившись, сказала:
«Я очікувала на цю воду. Ти добре її знаєш. Має найчарівніший запах у світі, відсвіжує шкіру і заставляє тремтіти серце. Заходь, стань ближче, даймо кілька крапель моїй Дитині».
У печері, в напіввідкриті вуста Дитини, Марія крапнула кілька крапель води моряка. Дитина відкрила очі і потім помалу насолоджувалася запахом дорогоцінної рідини.
«Бачиш? Йому подобається, – сказала Марія. – Дякую, моряче, за воду твоєї відваги та нашого життя».
Андрій, дещо розгублений, пішов собі далі, запитуючи себе, хто ця жінка і Її Дитина і що особливого є в його воді. І незважаючи на те, що вода кожному справжньому морякові не до смаку, він пожадливо зробив один ковток. Та потім мусів опертися на оливкове дерево, щоб не вирвати з водою свою душу: була це вода морська, маленький скромний подарунок від безмежного океану, який хотів заповнити собою порожню баклагу відважного чоловіка, щоб стати присутнім в останніх відблисках Святої ночі, коли зорі зникають з неба і моряки, після шторму, питають себе, чи вони сплять, чи вже прокинулися.
