Пані Гертруда. Після ампутації обох ніг вона пересувається на інвалідному візку. Зрештою, ця жінка страждає на різні хвороби, і всі вони доволі серйозні. Її лікарняна картка справді вражає. Не пам’ятаю, скільки разів мене негайно викликали до її ліжка.
Одного дня я застав її доволі пригніченою. Жінка переконувала мене, що не діється нічого особливого, що все так, як завжди. Однак я відчув, що за її смутком щось приховується. Врешті-решт, після кількох хвилин вагань, жінка піддалася і зізналася:
– Почуваюся трохи винною, відчуваю докори сумління…
– Чому? Що такого ви зробили?!
– Отче, мушу бути щирою з вами. Минулої ночі мені наснився сон…
– Сон – це не гріх.
– Але мені снився мій чоловік…
Її чоловік помер років 30 тому. Я поквапив розмову:
– І що?
– Я запитала його, де він зараз.
– Він вам відповів?
– Так, сказав, що перебуває в настільки гарному місці, що я його навіть уявити не можу. Він дуже наполягав: «Ти також повинна прийти, довідаєшся, як тут гарно, як тут добре!..»
– А ви що відповіли?
– От і я про те. Я сказала, що на разі мені і тут добре, що я задоволена… А тепер жалію. Добра християнка не повинна так відповідати.
Я задумався над словами цієї жінки. Сила-силенна турбот, вік, постійні хвороби, фізичне страждання – ніби щоденний хліб… І попри все це вона зробила дивовижний висновок: також у цій долині сліз і болю не є настільки погано, тут також можна бути задоволеним.
На мою думку, розповідь цієї хворобливої жінки мала більшу цінність, ніж учений трактат про цінність життя.