Притчі 
Любов – надзвичайно важлива чеснота, вона є всім. Відповідно, було б добре вже від самого початку намагатися жити нею трохи краще. А для цього потрібно знати, які саме риси роблять її особливою.
Один мислитель сказав: «Любити – це добре; вміти любити – це все». Так, саме вміти любити, адже християнська любов – це мистецтво, і це мистецтво потрібно осягнути.
Один визначний психолог нашого часу сказав: «У нашому суспільстві люди так рідко намагаються опанувати мистецтво любити: незважаючи на глибоке прагнення любити ми визнаємо будь-що інше набагато важливішим, ніж любов: успіх, престиж, гроші, владу. Майже всю енергію ми витрачаємо на те, щоб навчитися досягати цієї мети, а на те, щоб навчитися мистецтву любити, не залишається нічого».
Справжнє мистецтво любити повністю випливає із Христового Євангелія. І саме втіливши його в життя (це перший необхідний крок), можна викликати мирну, але глибоку і радикальну революцію, що змінює все довкола. Вона зачіпає не лише духовну сферу, але й суто людську, даючи змогу людині по-новому виражати себе на кожному рівні: культурному, філософському, політичному, економічному, виховному, науковому тощо. Це секрет тієї революції, яка дала змогу першим християнам завоювати весь відомий тоді світ.
Це мистецтво вимагає відповідального підходу й ставить серйозні вимоги…
Це мистецтво спонукає людину подолати вузький горизонт звичайної природної любові, яка часто звернена майже виключно на родину і друзів. У ньому ж любов скерована на всіх: на людину приємну і неприємну, на гарну і негарну, на співвітчизника і на іноземця, на представника моєї чи іншої релігії, моєї чи іншої культури, на друга, чи супротивника, чи ворога – будь-кого. Потрібно любити всіх, як це робить Отець Небесний, Який посилає сонце і дощ на добрих і на злих.
Така любов заохочує завжди любити першими, не чекаючи, поки хтось полюбить нас. Як це робив Ісус Христос, Який тоді, коли ми були ще “злими”, а отже, не мали в собі любові, віддав за нас Своє життя.
Така любов розглядає іншого як самого себе, бачить в іншому самого себе.
Така любов проявляється не лише на рівні слів чи почуттів, вона конкретна. Вона спонукає людину ставати “одним” з іншими, щоб у певній мірі “жити” іншим, переживати його терпіння, його радощі, відчувати його потреби, щоб врешті зрозуміти його і бути здатною йому дієво допомогти.
Це мистецтво закликає нас любити Ісуса в тій людині, до якої виявляємо любов. Хоч ця любов скерована на того чоловіка, на ту конкретну жінку, за словами Христа, все те добре чи погане, що ми зробили їм, ми зробили Йому. Він це сказав і повторив, описуючи грандіозну сцену останнього суду: «Ти мені зробив… Ти мені зробив…» (пор. Мф. 25:40).
Якщо таким мистецтвом любити оволодіє більшість людей, то народиться взаємна любов: у сім’ї, на роботі, у громадах, у суспільстві – взаємна любов, перлина Євангелія, нова заповідь Христова, яка творить єдність.
Такими є характерні риси справжньої любові, які роблять її особливою і випливають із Євангелія.
