Притчі 
З вузької високої розщелини над печерою старий Офні, захоплений і щасливий, уважно слухав свого внука Гедеона:
«Сидить на троні, прикрашеному коштовним камінням, і хори ангельські Йому служать…».
«І золота хмара, чи є там золота хмара?».
«Так, – відповів онук і продовжив. – Спочиває під Його ногами така розлога, як море, і сягає обрію…».
«І має скіпетр?».
«Тримає його твердо в руці, готовий наказувати та вдаряти, благословляти та упоминати…».
«Як Він виглядає? – щораз більше напирав зворушений дідусь. – Його волосся, чоло, риси обличчя? Розкажи, поясни! Сам знаєш, скільки я чекав на цей день!».
Тоді, коли старенький продовжував напосідати на нього, Гедеон ураз відчував гострий біль у серці.
«Не будь тільки зіницями моїх осліплених очей, Гедеоне, але й биттям мого серця! Чому у твоєму голосі бракує тієї радости, яку відчуваю я? Ти, що будеш мати щастя бачити, як Він заснує в Ізраїлі епоху миру та багатства, аж до кінця світу?».
Біль Гедеона що далі, то ставав гострішим: у найменших деталях він міг описати сцену, про яку безліч разів говорив дідусь, але не міг вселити в неї душу, бо дійсність виявилася протилежною до очікуваної, незмірно інакша від тієї, на яку так палко чекали.
Неправда покривала свої слова шкіркою льоду, якого не могло розтопити ніяке світло любови.
«Ой діду, діду! – закричав врешті-решт Гедеон, захлинаючись слізьми. – Не змушуй мене говорити неправду, бо ти сам мене вчив прямоти серця, не змушуй мене говорити про те, що не існує».
«Скажи мені правду і тільки правду! – наказав старий твердим голосом. – Скажи, що ти бачиш?».
«Я бачу тільки ледь освітлену печеру, ослика та вола, що нахилилися над яслами, де лежить Дитя, чоловіка, який уважно дивиться на лице змученої Жінки, та кількох пастухів, що прийшли поклонитися».
«Прийшли поклонитися? – пробурмотів Офні. – Поклонитися кому, чому?».
«Не знаю, не розумію, – відказав Гедеон. – Може, отій дійсності, такій бідній та упокореній, від якої стискається серце…».
Довге мовчання немовби скувало повітря, те глибоке і таємниче мовчання, яке передує спалаху блискавки, що немовби навпіл розщеплює небо.
Але тієї ночі блискавка не спалахнула в небі, а вдарила поміж нерухомими пальцями старого, які він раптом занурив руки – немовби це не його, а чужі, – у м’яку овечу вовну, і вони стали живими перекладачами таємничої дійсности.
«Що тут, на горі, робить вівця? Як вона сюди дісталася? – запитав сліпець. – І чому моя рука тремтить, доторкаючись до її вовни?».
«Дідусю, немає тут ніякої вівці, ні поряд з тобою, ні поблизу. Та й як би вона могла вилізти аж сюди?».
«І все-таки мої руки гладять її вовну і моє серце тремтить у грудях».
«Ти втомився дідусю, розчарування виснажило тебе… Повертаємось додому…», – сказав хлопець, переконаний, що дідусь марить.
«Ні, залишімось тут, бо правда мене глибоко вражає. Я не марю, Гедеоне, і щойно починаю розуміти: розуміти за допомогою руки, зануреної у вовну цієї вівці, яка є тут, однак ти її не бачиш».
«Але що розуміти, дідусю? І як це можна розуміти руками?».
«Навіть коли очі серця погасли, Господь дає Себе пізнати через будь-який інший член тіла або через явища, які виглядають такими, що не існують».
«Як, наприклад, вівця…»
«Твоя вівця, Гедеоне. Чи ти вже забув книгу Суддів? “ І сказав Гедеон Богу: якщо Ти спасеш Ізраїля рукою моєю, як говорив Ти, то ось, я розстелю тут на току стрижену вовну: якщо роса буде тільки на вовні, а на усій землі сухо, то буду знати, що спасеш рукою моєю Ізраїля, як говорив Ти. Так і сталося”. Розумієш тепер, Гедеоне, мою помилку? Я очікував Месію-Спасителя в сяйві слави, а Він з’явився внизу, у цій печері, як роса на вовні: непомітний, прихований, мовчазний, таємничий. Я подвійно сліпий!».
«Потрійно, діду, якщо порахуєш ще й мене!» – вигукнув Гедеон.
«Ходімо, підемо поклонитися Росі, яка оживила наші серця».
Дід і внук зійшли, щоб змішатися з гуртом пастухів. Але ті їх не бачили: вони зауважили тільки стару сліпу овечку та ягнятко, які присіли поруч з ними, немов двоє людей.
